махав руками, кличучи до себе. Ядуче-червоні шорти і жовта майка надимались та лопотіли на вітрі.
– Босе, – неголосно покликав Джеро.
Він вів машину до американця, але дивився вбік.
– Так, фелла.
– Не бачу машини молодого японця.
Миттю голови повернулися туди, де мав би зараз знаходитися третій позашляховик. Автомобіля не було.
Півхвилини тому колона пронеслась крізь вузьку дугоподібну ущелину, з південного боку якої висився ступінчатий кряж, а з північного наступали моторошні, темно-сірі дюни. Кілька вапнякових формацій, які здаля нагадували церковні дзвіниці, заледве стримували навалу пісків. З щілини між скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельні сліди від шин. Тудою щойно виїхав екіпаж Хедхантера, за ним – «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так і не з’явився.
Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:
– Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.
Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.
– У Кацуро колесо спустило, – схвильовано проказав чорнявий американець, – я сам бачив, – слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.
Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.
– Вони ось там, за цим кряжем, – пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, – ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… – хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.
– Джип перекинувся? – Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.
– Ні.
– Загруз?
– Ні… Тобто я думаю, що ні.
– Хто дозволив зупинятись?
– Ріно, не дурій, – втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.
– Ви порушили наказ!
– До заходу сонця ще кілька хвилин, – заперечив Джеффрі.
Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.
– Ріно… Ріно… це Ндонґа, – захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. – Прийом.
Джеро подав рацію Хедхантеру.
– Донґі, я тебе слухаю, – вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. – Що там у вас?
– Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.
– Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, – переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.
– Справді? – овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. – Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька
