в Джейкову плоть. Тиск вітру раптово їх відпустив, і обидва приземлилися на спини.
– Слава Богу! – закричала Сюзанна.
– Потім Йому подякуєш! – Роланд волав, щоб перекричати ревіння бурі. – Штовхай! Усі штовхайте ці кляті двері! Сюзанно, ти внизу! З усієї сили! Джейку, ти закривай на засув! Зрозуміло? Закріпи засув на скобах! Не вагайся!
– За мене не турбуйся! – відрізав Джейк. На лівій скроні в нього була подряпина, з якої по щоці стікала тоненька цівка крові, але очі дивилися ясно та впевнено.
– Зараз! Штовхайте! Штовхайте, наче востаннє!
Двері помалу зачинялися. Утримувати їх довго вони б не змогли – лік ішов на секунди, – та це й не знадобилося. Джейк опустив товстелезний засув, і всі обережно відступили назад. Але іржаві скоби витримали. Усі вони перезирнулися, відсапуючись, потім подивилися на Юка. А той один раз радісно дзявкнув і потупцяв грітися до каміна. Чари, якими скувала його буря, що наближалася, безповоротно розвіялися.
Велика зала вже почала холонути, тепло було тільки біля вогнища.
– Роланде, дарма ти не дав мені забрати малого, – сказав Едді. – Він міг там загинути.
– Оберігати Юка – Джейків обов’язок. Він мав забрати його всередину раніше. Прив’язати його, якби в цьому була потреба. Джейку, чи ти так не вважаєш?
– Вважаю. – Джейк сів біля Юка й погладив густу пухнастикову шерсть. Другою рукою стер з обличчя кров.
– Роланде, – втрутилася Сюзанна. – Він лише хлопчик.
– Не треба, – відрізав Роланд. – Прошу простити, але… не треба.
16
Перші дві години, поки бушував старкбласт, вони сумнівалися, чи кам’яний молитовний дім витримає. Дико і пронизливо вищав вітер, ламалися дерева. Одне впало на дах і розтрощило його. Холодне повітря било в щілини між дошками в них над головами. Сюзанна й Едді обійнялися, щоб зігрітися. Джейк затулив собою Юка (той спокійно собі лежав на спині, розкинувши короткі товсті лапки на всі чотири сторони світу), і подивився вгору, на рухому хмару пташиного посліду, що сочилася у тріщини в стелі. Роланд незворушно готував їм скромну вечерю.
– Роланде, ну що ти скажеш? – спитав Едді.
– Скажу, що, як ця будівля витримає ще одну годину, ми виживемо. Холоднеча посилиться, та до смеркання вітер трохи вщухне. До завтрашнього світанку він уляжеться ще більше, а вже післязавтра стане тихо і тепло. Не так, як було до урагану, але те тепло було неприродним, всі ми це розуміли.
Злегка всміхаючись, він обвів усіх поглядом. На його обличчі, завжди такому кам’яному і незворушному, цей напівусміх виглядав дивно.
– А тим часом у нас є непогане вогнище. Щоб обігріти всю залу, його не вистачить, але якщо ми сядемо поближче, то не замерзнемо. А ще є трохи часу, щоб відпочити. Нам багато довелося пережити, правда?
– Ага, – кивнув Джейк. – Занадто багато.
– А попереду ще більше випробувань, я в цьому не сумніваюся.
