за пах і перевальцем пішов геть.
– Хтось у цих злиденних краях непогано харчується, – зауважив Джеймі, поки ми дивилися, як жирні сідниці підстрибують у старих полатаних штанях.
Наступного ранку, коли слуги поставили перед нами холодний сніданок з каші й молока, Джеймі сказав:
– Думаю, саме час, щоб ти розказав мені, навіщо ми їдемо в Дебарію.
– А можеш ти мені спершу дещо сказати? Якщо знаєш, звісно.
– Авжеж.
– Мій батько сказав, що жінки в притулку в Дебарії віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку. Ти розумієш, що він мав на увазі?
Якусь мить Джеймі просто мовчки дивився на мене – наче хотів перевірити, чи не кепкую я з нього. А потім кутики його губ смикнулися. У Джеймі це означало те саме, що триматися за живіт, кататися по підлозі й реготати. Катберт Олґуд на його місці так би і вчинив.
– Це, мабуть, те, що хвойди в нижньому місті називають палкою-штрикалкою. Тобі це про щось говорить?
– Справді? І вони що… застосовують її одна з одною?
– Так кажуть, але балачки – це часто-густо лише балачки. Роланде, ти більше знаєш про жінок, ніж я. Я ніколи не лягав з жінкою. Але це нічого. З часом, думаю, все налагодиться. Розкажи, що ми будемо робити в Дебарії.
– Кажуть, що там шкуряк тероризує хороших людей. Та й поганих, мабуть, теж.
– Людина, яка перекидається на тварину?
У цьому випадку все було трохи складніше, проте суть він добре вловив. Віяв сильний вітер, люто жбурляв пригорщами солончаку в борти вагона. Після одного особливо шаленого пориву вітру маленький поїзд гойднуло в один бік. Порожні миски з-під каші зісковзнули зі столу. Добре, що ми встигли їх підхопити на льоту. Якби ми не були спроможні робити таке, навіть не задумуючись, то не отримали б своїх револьверів. Та не те щоб Джеймі надавав перевагу револьверам. Якби йому дали вибір (і час, щоб його зробити), він би потягнувся чи до лука, чи до арбалета.
– Мій батько в це не вірить, – сказав я. – Але вірить Ванней. Він…
І саме цієї миті нас швиргонуло вперед на передні сидіння. Старий слуга, котрий саме йшов проходом, щоб забрати наші миски й чашки, пролетів до самих дверей між вагоном і маленькою кухнею. Його передні зуби вилетіли з рота і впали йому на коліна. Я здригнувся.
Джеймі побіг проходом, який добряче перехилило, і опустився біля нього навколішки. Підійшовши до них, я побачив, що він тримає в руці зуби слуги – виготовлені з фарбованого дерева і зчеплені між собою крихітним, майже непомітним затискачем.
– Сей, ти не забився? – спитав Джеймі.
Старий повільно звівся на ноги, узяв зуби і вставив їх у дірку за верхньою губою.
– Та що мені станеться? Але це брудне падло знов зійшло з рейок. У Дебарію я більше ні ногою, в мене жінка є. Я маю намір пережити цю стару шкапу. А вам, молоді люди, краще перевірити,
