залишалися. Чело й далі відчувала нудоту й блювала, живіт ріс із кожним днем. Вони повернулися до лікаря через місяць і запитали, що ж сталося. Він пояснив, що не завжди «продукт» можна видалити, що є ембріони стійкіші за інші й що це не його проблема. І сказав, що, оскільки вагітність уже на просунутій стадії, то тариф буде значно вищий. Роздратований Карлос обурився. Вони вже заплатили за аборт, який через некомпетентність лікаря виявився безрезультатним. Лікар не відступав: «Або ви платите, скільки я кажу, або дівчина залишається вагітною». Ціну погодили, і Карлос із великою нехіттю заплатив.
Чело відвели до якоїсь кімнати, а через двадцять хвилин секретарка покликала брата. «Лікар просить, щоб ви зайшли», – сказала вона. Карлос побачив Чело під анестезією, з розсунутими ногами, які спирались на подушечки просто на звичайнісінькому столі. Стегна були в крові. Медсестра пінцетом витягувала їй запалий язик. Сидячи на обертовому офісному стільці, лікар – якщо його можна так називати – скоблив усередині матки якоюсь ложечкою. Кров так і юшила. Карлосові аж перехопило дихання. Він був приголомшений, побачивши Чело в такому вигляді. Лікар попросив підійти: «Хочу, щоб ти побачив, як я скоблю, а нічого не дістається». Знов і знов лікар засовував ложечку до матки і витягав. «Бачиш? Не дістається». Він продовжував, доки не почали з’являтися малесенькі м’ясисті шматочки. «Є, – сказав він, – причепився до самого дна». Медсестра побачила, що моєму братові стає погано і, не відпускаючи пінцета, яким тягнула за язик, знаками показала йому вийти.
Карлос вийшов і сів на оранжевий пластмасовий стілець. Через годину, зболено ступаючи, вийшла Чело. Лікар сказав їм пройти до свого кабінету. Він порадив Чело не взувати високі підбори, приймати антибіотики, які він прописав, три дні не виходити на вулицю, не вставати з ліжка решту дня, користатися прокладками «Котекс» та уникати використання тампонів протягом найближчих п’яти місяців, а якщо почуватиметься погано чи з’явиться сильна кровотеча, знов прийти до нього.
Він закінчив інструктаж, повернув свій стілець і з якоїсь коробки дістав пластиковий пакет із чимось червонястим. «Я віддаю вам це, аби ви пересвідчились, що видобуто все», – сказав він і поклав пакет на письмовий стіл. Це був «продукт». Чело повернулась, щоб роздивитися: всередині проглядався маленький розчленований плід, його велика голова, дві чорні цятки очей, ще не сформовані ручки, схрещені ніжки. Саме на тій стадії, що й в ембріона, який я зберігав у слоїку.
Карлос і Чело пішли з клініки, не взявши пакет з абортованим ембріоном. Подумали, що лікар мав викинути його на смітник або спалити. Скривавлений і пошматований образ того, що могло би бути її дитиною, позбавив Чело сну на кілька місяців. Вона вигадала йому ім’я: Луїс. Похоронивши ембріон тепер, Чело похоронила також свого іншого Луїса. Тієї ночі, коли я знайшов її голою й заплаканою в темряві вітальні мого будинку, Чело відкрила мені свій найглибший біль: Карлос помер, і вона вже ніколи не зможе мати дитини
