поглядами. Цей напіввовк був мій, а я – його. Він ніколи не мав належати сім’ї Прієто. Ветеринар стис складку шкури й уже збирався зробити укол.
– Ні! – закричав я через ґрати. – Не вбивайте його!
Мої крики знов розбурхали Ікла. Він спробував стряхнути Фернандо й Луїса з карку.
– Ні, ні, ні! – знов заволав я.
Іклові вдалося звільнитись, і він повернувся до укляклого ветеринара. Він стрибнув на нього й намордником ударив у лице. Чоловік упав на спину, і шприц покотився по землі. Батько натяг ланцюг, але Ікло рвонув, і панові Прієто довелося його відпустити. Ікло знов кинувся на ветеринара, повалив його на цемент і притис із лютим гарчанням.
Луїс і Фернандо вовтузилися з псом, доки не відтягли його подалі від ветеринара. Бідаха поповз, нажаханий, і сховався під «кадилаком» пана Прієто.
Розгніваний батько обернувся до мене.
– Ти й справді хочеш цього пса, козел?
– Так, так, хочу, – відповів я.
Тоді батько обернувся до синів.
– Віддайте йому.
Фернандо недовірливо подивився на нього.
– Що?
– Якщо він так його хоче, нехай залишає собі. Забирай.
Луїс відчепив ланцюг від стовпа й двічі намотав його на руку, щоб Ікло не втік. Разом із Фернандо вони заледве відтягли його до ґрат.
– Ти з глузду з’їхав, – тільки й зміг сказати мені Качур, дивлячись, як ступає оте одоробло, ледве стримуване господарями.
Батько відчинив хвіртку, і Луїс із Фернандо витягли Ікла.
– Ось маєш, – сказав пан Прієто.
Ікло кинувся на мене, щойно угледів. Ударив намордником у живіт, що мені аж дух забило. Люто загарчав. І як це мені в голову запало, що я зможу впоратися з цією звірюкою?
– Зможете відвести його до мене в патіо? – попросив я братів Прієто.
– Ти ж хотів його, еге ж? Ну то й веди сам, – сказав Фернандо й простяг мені ланцюг. Я обернувся до Качура й Хай-бо, благаючи про допомогу. Хайбо обмотав ланцюгом руку, як це зробив Луїс. Качур узяв його посередині, а я ухопив Ікла за нашийник.
– Гаразд, відпускайте, – сказав я Фернандо.
Брати відпустили ланцюг. Тепер Ікло належав мені.
Намагаюся пригадати, але не можу. Якщо є пекло, то це воно: не пригадувати. Пам’ятаю, як Карлос зупинився у дверях і щось сказав мені, але не пригадую що. Дідько! Що він мені сказав? Пам’ятаю, що він усміхнувся, і я побачив, як він іде. Що він мені сказав? Це були останні слова, які я від нього почув, і, якби я знав, що вони виявляться останніми, я б затримав його у дверях і попросив повільно повторити. Він сказав і вийшов. На вулиці чекали вороги, щоб загнати його. Карлос повернувся, і я почув, як відчинилися двері й бабця гукнула: «Будь обережним, синку». Я залишився читати в ліжку, а мій брат рушив до своєї загибелі, до цистерни, де його втопили по тому, як протримали всередині протягом двадцяти трьох годин.
Усього-то й треба було затримати його то�
