треться об стовбур, а звір борсається в металевих щелепах, намагаючись вирватись. Амарук визирнув через одну зі щілин у наметі. У темряві було неможливо щось побачити. У ліхтарику не було батарейок. Більше трьох місяців без повернення до цивілізації залишили його без харчів, без батарейок, без борошна, олії, солі, куль, без палива для гасової лампи. Відросли нігті, волосся, закошлатилася борода, тіло тхнуло прогірклим потом, шкурами тварин, лоєм, кров’ю.
Амарук вслухався в несамовиту метушню вовків, рипіння їхніх кроків по снігу, брязкотіння ланцюга. Один вовк наблизився до входу в намет і почав загрозливо ричати. Амарук закричав, щоб налякати його, але вовк не вгавав. Амарук не міг вистрілити всліпу й втратити один із двох позосталих набоїв. Він знову закричав. Вовк почав шарпати брезент. Намет захилитався. Амарук відскочив назад і знов закричав. Та все дарма, вовк не припинив. Амарук вирахував місцезнаходження вовка й вистрілив. Гуркіт пострілу покотився по рівнині. Куля пробила брезент і почувся хрускіт кості й болісні скиглення. Потім – безладний гавкіт, ричання і сум’яття втечі. І за кілька секунд – тиша.
Ніч була довгою. Амарук не міг заснути, пильнуючи повернення зграї. Він чув брязкіт ланцюга й скавчання вовка, затиснутого в капкані. Задув вітер і подужчав холод. Амарук побоювався, що знов почнеться хуртовина. Він укутався в пере мерзлі шкури. Тканина намету задубіла. Від неї віяло холодом.
Розсвінуло. Амарук розв’язав полог, стискаючи рушницю й готовий стріляти. Він не знав, чи вовк, поранений уночі, ще був тут, готовий напасти. Він вийшов і обдивився довкола. Не побачив нічого. Нахилився, аби знайти сліди пораненого вовка. Ані відбитків, ні крові, лише отвір від кулі в брезенті. Він подивився туди, де поставив капкани. Ні чого. Більшість лишалися неторкнутими, і не було вовчих слідів. Він стривожився. Чув же виття, ляск пастки, металеве бряжчання ланцюга, гавкіт. Він же чув, як вони бродять. Нічого. Жодного сліду.
Амарук звернув погляд на затягнуте небо. Крізь сірі хмари проблискувала брудна жовтизна пригашеного сонця. На горизонті – тільки сосни, розгойдані вітром. Біла мовчазна рівнина. Кілька воронів описують кола. Засніжені гори вдалині. Амарук заплющив очі. Він почав мимоволі тремтіти. Не міг зрозуміти, чи він не марив, чи то були насправді вовки, а чи духи, що вели його до смерті. Розповідав же йому дід, що ті, хто проводить забагато часу серед снігів, божеволіють і починають гнатися за примарами.
І він що, витратив один з двох останніх набоїв, щоб вистрілити у привида? Він спадав з розуму чи був близький до смерті? Чим або ким був Нуджуактутук? Ці плями вдалині були вовками, каменями, травою, нічними жахіттями?
Амарук уважно подивився на долоні. Розтиснув і знову стис. Пальці слухалися. Він підійшов доторкнутися до стовбура сосни. Помацав грубу кору, голки. Він відчував. Усвідомлював. Ні, він не помер. Він глибоко вдихнув. Крижане повітря різонуло легені. Не важило, чи він живий, чи мертвий, чи збожеволів, а чи ні. Він повинен був виконати своє призначення: вполювати Нуджуактутука й не зупинятися, доки не досягне цього.
Я почав ходити по понеділках і середах на збори добрих хлопчиків. Хайбо кілька разів сходив
