Ґільєрмо, цей пес здатен загризти кожного, хто опиниться поряд.
– Я зможу навчити його.
– Ні, синку, забудь про це.
– Не вбивайте його.
– Ми вже все вирішили, Хуане Ґільєрмо.
– Чесне слово, я дбатиму про нього.
– Ти не можеш брати на себе таку відповідальність. Тобі ще навіть немає вісімнадцяти. Якщо пес нападе на когось, ти матимеш серйозні неприємності.
– Неважливо, я впораюсь.
– Мені шкода, синку, але ні. Я пішов спати. Ти теж іди відпочинь. Тобі це треба. Добраніч.
Він ласкаво поплескав мене по спині, повернувся, зачинив ґрати і попрямував у дім.
Я почекав кілька хвилин і знову кілька разів подзвонив.
Тепер вийшов Фернандо.
– П’ятірко, що таке? Ти вже розбудив усю родину.
– Я не хочу, щоб ви вбили Ікла.
– Я теж не хочу, ніхто не хоче, але тато вже вирішив.
– Я візьму його собі.
– Ні, серйозно, уже нічого не поробиш. Це всім на краще, П’ятірко, пес занадто лютий.
Він подивився на мене крізь прути ґрат.
– І будь ласка, не дзвони більше.
Він повернувся у дім. Я сів на лавку чекати на ветеринара. Я хотів завадити йому умертвити Ікла.
Шолойцкуїнтле – це собача порода, що походить із Мексики. У них відсутня шерсть, тільки іноді може бути жмутик на голові. Колір їхньої гладкої шкури буває від кави з молоком до каштанового. У окремих собак можуть бути білі чи навіть рожеві плями. Їхня тілобудова сухорлява й тендітна. У ацтеків було узвичаєно під час погребальних ритуалів ховати шолойцкуїнтле поряд із господарями.
Згідно з міфологією навватль, людина, помираючи, має перейти до Міктлану – місцини мертвих, розташованої в глибині землі. Шлях довгий, і треба чотири роки, щоб його подолати. Під час подорожі необхідно пройти кілька випробувань у суцільній темряві:
Видертись на два гірські пасма.
Перейти вбрід річку, яку пильнує змія.
Пройти через місце, яке стереже крокодил.
Перейти через крем’яну гору.
Зійти на вісім вершин, де дме вітер гострий, ніби навахи.
Перетнути вісім гірських перевалів, де не перестає сніжити.
Переплисти через річку Чіконаввапан.
Це повновода річка, яку важко переплисти в безпросвітній ночі смерті. Прибувши на берег, мерці виявляють, що на них чекають їхні собаки. Собака, впізнавши хазяїна, махає хвостом, радіючи зустрічі. Господар входить у воду й тримається за спину пса, що з собачою мудрістю тягне його між бистринами, аби переплисти живими й неушкодженими. Діставшись протилежного берега, пес і господар одразу рушають далі до останнього притулку – Міктлану.
Ті, хто за життя знущався над своїми собаками, не одержать від них допомоги, щоб переправитися через річку, і блукатимуть навмання заплутаними теренами вічної темряви.
Самотнiсть
