як доведеш?
Шон засукав рукав і показав їй татуювання на лівому передпліччі. Блакитним чорнилом було написано назву його чоти, місце, де він був поранений, і дату. Жінка прочитала й знов подивилася йому в очі.
– Я привезла лише сто двадцять ампул. Це найбільше, що я змогла дістати.
– Годиться.
– З вас дві тисячі чотириста, – сказала вона, – по двадцять за кожну.
– Що? Та в Далласі я їх дістану по десять доларів.
– Ну тоді їдь до Далласа й купуй там.
Жінка зібралася завести мотор. Шон попросив зачекати.
– У мене є тисяча вісімсот.
– Коли матимеш дві тисячі чотириста, знайдеш мене.
Жінка знову рішуче потяглась до ключа. Завела мотор, і, коли вже збиралась натиснути на газ, Шон учепився за віконце.
– Дві тисячі. Це все, що я маю, але обіцяю купити в тебе ще.
Медсестра затримала погляд через вітрове скло, роздумуючи, що відповісти.
– Гаразд, давай сюди.
– Гроші – товар, – наполіг Шон.
– Коробка з ампулами в них, – сказала вона, показавши на пікап позаду своєї машини, – дай мені гроші, і вони тобі її віддадуть.
Шон витяг конверт і кивком голови показав Лютому Боброві, щоб той підійшов до пікапа. Дієго встав перед типами, які виявилися двійком переляканих підлітків.
Шон віддав жінці конверт. Вона перерахувала банкноти й махнула лівою рукою крізь вікно. Побачивши знак, хлопець за кермом передав Дієго коробку. Жінка й двоє в пікапі рушили. Шон і Лютий Бобер перерахували ампули. Їх було сто дев’ятнадцять. Один із підлітків явно поцупив собі одну. Обоє всміхнулися: бізнес розпочинався.
Амарук вдивлявся у слід на снігу. Відбитки не були чіткими. Вовки підтягали лапи, що вказувало на виснаженість. Амарук не знайшов трупів пожертих вапіті. Зграї не вдавалося щось уполювати. Схоже, стада вапіті мігрували на південь у пошуках сприятливішого клімату. Чому ж Нуджуактутук вів зграю на північ?
Амарукові було важко просуватися по дедалі щільнішому снігу. Незважаючи на товсті міздряні рукавиці, він до крові стер руки, тягнучи сани. М’язи ніг і плечей горіли від перенапруження. Та він не міг залишити сани зі шкурами та м’ясом, єдиним своїм харчем. Лише з двома патронами вижити було неможливо.
Амарук подивився на небо. Великі чорні хмари віщували бурю. Він угледів купку сосон, де можна було напнути намет. Прив’язав мотузи до стовбурів. Затяг до середини сани, на вогнищі розігрів шкури, якими накривався для сну, і зав’язав полог.
Заснути не зміг. Пориви вітру хитали намет туди-сюди. Важкий сніг загрожував прорвати дах. Вітер дмухав крізь шпарини, морозячи його. Амарук накрився як міг шкурами, а одною з упольованого вовка, уже задубілою, обгорнув голову.
Заметіль не вщухала три дні. Навис сіруватий напівморок, сонячне світло й не пробивалось. Амарук не міг знову розпа лити вогонь через люті завірюхи. Харчувався сирим замороженим м’ясом вапіті. Було важко розривати його зубами й жувати. Часом крізь дрімоту хуртовина доносила до нього протяжне
