таке світле. Саме серце життя в тих рукописних рядках від моїх батьків.
Стародавні греки розповідали про далекий край, звідки прилітають північні вітри: Гіперборея. Вони запевняли, що там одну половину року сонце взагалі не сідає, а другу – ніколи не сходить.
Не рекомендувалося подорожувати вночі його морями. Скелі у вигляді жінок забирали життя й трощили кораблі, що пропливали поблизу.
Вважалося, що мешканці Гіпербореї не знали печалі. Жили в щасті. Земля дарувала їм свої плоди, а в чотирьох річках, що там протікали, водилося безліч риби й жабок. Наділені безсмертним існуванням, вони самі визначали час своєї смерті. І то було не самогубство, а святковий спосіб попрощатися з життям. Вони влаштовували свято з усією громадою, щоб після нього зійти на самісінький верх якої-небудь скелі й кинутись у море.
Гіпербореї поклонялися Аполлонові, який, за переказами, відвідував ту далеку землю кожні дев’ятнадцять років, щоб омолодитися. Вважається також, ніби туди була заслана Медуза.
Гіпербореїв називали первісними людьми, щасливими велетнями. Про них Ніцше написав у «Антихристі»:
«Подивімось на себе. Ми гіперборейці, і чудово знаємо, в якій далечині живемо. “До гіперборейців не потрапиш ні водою, ні суходолом”, – таке писав про нас ще Піндар. По той бік півночі, криги і смерті – наше життя і щастя… Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід… Ми жадаємо блискавиць й діянь, ми стоїмо якнайдалі від щастя недолугих – “відданості”… …Формула нашого щастя: тверде “так” або “ні”, пряма лінія і мета…»[42].
Свобода
Минали дні, а Чело не поверталася. Ранками я знов і знов телефонував їй додому, сподіваючись, що вона відповість, але слухавку брали тільки батьки. Я божеволів від ревнощів і непевності. Де вона могла бути? Пішла з іншим?
Ночі були нестерпні. Я насилу засинав у тиші й самотності. Іноді я валився на Карлосове ліжко й читав аж до світанку. Або йшов на дах. Я сідав на краю й дивився на незмірний простір, усіяний баками, білизняним мотуззям і телеантенами.
Лише присутність Кінга і Водки з Віскі завадила тому, щоб я збожеволів. Папужок купила бабуся. Водка, самичка, мала жовтий колір. Віскі – блакитний. Бабуся поклала шматочок стовбура в клітку. Папужки почали вишкрябувати гніздо. На спід сипалася тирса від їхньої щоденної праці. Віскі голівкою виштовхував його з клітки, а Водка й далі точила. Через місяць вони його видовбали. Самичка не вилізала з гнізда певний час. Віскі занепокоєно стрибав по жердинках, збирав насіння канаркової трави й клав його до видовбаного стовбурця.
Одного дня ми почули гамірливе пронизливе пищання: вилупилися четверо пташенят. Безпері, ще сліпі. Уперше за кілька тижнів Водка вилізла з гнізда. Стрепенула крильцями, подзьобала насіння, попила води й повернулася відригнути їжу для своїх пуцьвірінків. Віскі, зайнятий прибиранням,
Переклад Петра Таращука.
