щоб провідати мене. Принесли на сніданок червоні тамалі й шоколадний атоле[48].
– Ходімо до Чапультепека[49], П’ятірко, – запропонував Водичка.
П’ятіркою мене прозвали, тому що я народився 5.5.55. А крім того, тому що в початкових класах я одержував зазвичай «п’ятірки».
– О, ходімо на атракціони, – докинув Хайбо.
Я не мав настрою перекидатися вниз головою в молоті або на всій швидкості летіти вгору-вниз на американських гірках. У відповідь на відмову Качур запропонував сходити до Музею природничих наук. До того самого, куди ми з Карлосом ходили, коли консьєрж не пускав нас, забрьоханих, до школи.
Я вагався, чи йти. Це допомогло б мені розвіятися, але в той же час завдавало болю. Забагато Карлоса в цьому музеї. Але так само в домі, на дахах, на вулиці, у підрайоні, у тілі Чело.
– Та ходімо, – наполягав Качур.
А чи й справді я хотів провести ще один день, замкнутий зі своїми примарами, чекаючи на божевілля?
– Ну, їдьмо, – сказав я їм.
Ми поїхали не на автобусі, як зазвичай це робили, а на таксі. Узяти таксі було розкішшю для підірваних бюджетів наших родин, але я тепер жив сам і вирішив оплатити машину.
Музей був також відомий як «Музей бань», бо його побудували з дев’яти модулів у формі бань. У кожному модулі була окрема експозиція: «Походження Всесвіту», «Походження життя», «Безхребетні», «Динозаври», «Плазуни», «Риби», «Птахи», «Ссавці», «Екосистеми». Ми одразу попрямували під склепіння «Екосистем», моєї улюбленої виставки. На діорамах були намальовані різні пейзажі зі зразками властивих їм флори й фауни. На засніжених рівнинах Арктики величезний білий ведмідь боронить свою здобич – тюленя – від іншого ведмедя, який намагається її відібрати. У лісі вовк нападає на оленицю, що намагається втекти. На горі пума причаїлась за брилою. У пустелі гримуча змія приготувалася до нападу на щуроскока. Хижаки під час полювання, межа між життям і смертю.
Через дві години блукання музеєм ми з Качуром всілися перед діорамою з вовком, а Водичка з Хайбо пішли пошукати чогось поїсти. Качур задивився на експозицію: здавалося, що олениця втікає, перелякана, у той час як вовк розтуляє пащу, готовий устромити зуби в її ногу.
– Отаке опудало і я хотів би зробити з Ікла, коли його умертвлять, – сказав він і розсміявся, – але зобразити його у мить нападу на механіка.
Я чомусь подумав, що страту Ікла – або усипляння, як сказав би який-небудь лицемір, – уже не буде здійснено.
– Коли його мають убити? – спитав я з тривогою.
– Прієто переїжджають завтра по обіді. Гадаю, що ветеринар зробить йому укол о дев’ятій.
– Ти певен?
– Атож. Мені це сказав Фернандо. І ветеринар забере труп, щоб його спалили.
Мені ніби в живіт ударили. Його не мають права вбити. Просто не мають
Густий гарячий напій на основі кукурудзяних зерен, відомий ще з доіспанських часів.
Лісопарк на однойменному пагорбі в центрі Мехіко.
