Смердить аж на вулиці, нема сил терпіти». У хаосі й скорботі після вбивства шиншили були останнім, про що ми з бабусею могли б подумати.
Я піднявся на дах. Ґумаро казав правду: сморід стояв нестерпний. Це було шумування черви, що кишіла в нутрощах, і мух, що дзижчали над трупами. Нечисленні позосталі в живих шиншили конали в клітках. Порятунок, двадцятикілограмовий лантух корму, покоївся в одному з кутків даху, менш ніж у двох метрах від кліток. Запах харчу, певно, зводив їх з розуму. Ув’язнені за єдину провину, що мали гладке, таке жадане хутро, вони були приречені на повільну й жорстоку смерть.
Добрі хлопчики не просто вбили мого брата, його смерть стала ніби пожбуреним у ставок каменем, від якого пішли кола по воді. Хвилі смерті спричиняли нові смерті. Смерть, що запрошувала смерть, що запрошувала смерть.
Я розкрив мішок і насипав корм у клітки, де ще лишалися живі звірки. Найсильніші люто накинулися на нього й пожадливо зжерли. Слабші, розпростерті горічерева, подивилися, ніби на віддалене й недоступне місце, важко перевернулися й повільно поповзли, аби дістатися до їжі. Іншим я просто змушений був вкладати кульки до пащ, але навіть так їм бракувало снаги жувати. Вони зреклися життя, чи, скоріше, життя зреклося їх.
З восьмисот тридцяти шести шиншил, що мав мій брат перед смертю, вижили тільки п’ятнадцять. Я подарував по одній усім трьом друзям, а решту продав у зоомагазин.
На даху лишилися десятки спорожнілих кліток, що іржавіли з плином часу, немов скелет доісторичної тварини.
О сьомій ранку я знов подзвонив у двері родини Прієто. Вийшов батько, протираючи очі. Цього разу він був не в гуморі.
– Що сталося, Хуане Ґільєрмо?
– Я прийшов по Ікла.
– Я вже сказав, що не віддам тобі його.
– Не вбивайте.
– Це мій собака, і я зроблю з ним що захочу, ясно тобі?
– Ні.
– І більше не дзвони, ти знов нас розбудив.
– Віддайте мені Ікла, і я перестану дзвонити.
Пан Прієто пішов до електричного щитка й опустив тумблер, відімкнувши світло.
– Можеш дзвонити, скільки заманеться, ми тебе не почуємо, – сказав він і пішов у дім.
Якщо механік готовий був спалити будинок, щоб убити Ікла, то я готовий був спалити, аби врятувати його. Я знову всівся біля воріт очікувати на ветеринара. Через півтори години вийшла пані Прієто увімкнути струм.
– Пані, я можу поговорити з вами?
Жінка навіть не глянула на мене. Повернулася й пішла собі. Через декілька хвилин прийшли Качур і Хайбо.
– Ви що тут робите? – спитав я.
– Нас запросив Фернандо подивитися, як напіввовку зроблять укол, – відповів Хайбо.
– І нащо вам на це дивитися?
– Та просто так, – відповів Хайбо.
Мене вразила його хвороблива цікавість, Качур удав трохи співчуття.
