запопасти мого брата. Вони могли би піддати тортурам будь-кого з сусідів, але ніхто не знав його секрету, як здиміти безслідно. Щоб зникнути, Карлосові та його друзям достатньо було всього лише піднятися на дахи.
Правду кажучи, Карлосів бізнес не був особливо значним і не мав аж такий кримінальний характер. Він не крав, не вбивав, не викрадав людей, не поранив нікого, не займався здирництвом. Він продавав те, що сам називав «дверима сприйняття», перефразовуючи Вільяма Блейка та, звичайно, «Зе Дорз». Нове покоління шукало способу відокремитися від попереднього і зрештою кинуло виклик скам’янілому статусу-кво, який міг відповісти тільки насильством та авторитаризмом. Замало було масових убивств, ув’язнень, жорстокого політичного переслідування. Так. Режим шукав можливостей контролювати кожну сторону громадського життя людської одиниці. Придушення, як це добре розуміла система, краще спрацьовує на мікрорівні, коли досягається такого, що громадянин виходить на вулицю, побоюючись бути затриманим просто за свій вигляд. І тому – хулії, патрулі, що переслідували довговолосу молодь, репресії, перевдягнуті шпиги, постійна прихована загроза. Тож таких, як Карлос, треба було засуджувати, карати, контролювати, і Суріта мав узяти це на себе.
Того дня Чело не пішла до університету. Поховавши Луїса, ми разом прийняли душ у кімнаті моїх батьків. Вона вийшла першою. Загорнулася в рушник і спустилася до моєї кімнати. Коли я теж прийшов, вона, не прикрита, лежала на ліжку. Спала в позі ембріона. Я влігся і обійняв її ззаду. Відчувши це, вона притислась до мене.
Ми проспали, аж доки стемніло. Коли я прокинувся, Чело вже не було поряд. Я підвівся й пішов її шукати. Оголена, вона сиділа потемки у вітальні в кріслі кольору кави, тому самому, в якому моя бабця любила дивитися телевізор. Її тіло опромінювало світло з горішньої ванної, яке ми забули вимкнути і яке сіялося зі сходів. Вона тихенько плакала. Я сів поруч.
– Ти як? – спитав я.
Вона не відповіла. Я взяв її за підборіддя й повернув облич чям до себе.
– Що сталося?
Вона глибоко зітхнула. Подивилась мені в очі.
– Карлос тобі розповідав?
– Розповідав що?
Чело набрала в груди повітря й повільно видихнула.
– Забудь про це.
– Що мав розповісти мені Карлос?
Певно, щось їй боліло в глибині душі, бо вона опустила голову й заплакала ще сильніше. Її глáдка спина заблищала під світлом, що текло зі сходів. Я погладив її, проводячи руками по хребцях. Вона схлипувала ще якийсь час. Потім підвела лице й подивилась на мене. Спробувала щось сказати, та стрималась, знов спробувала й знову стрималась, аж доки ніби набралася духу.
– Карлос спав зі мною, я думала, ти знаєш.
Ні, я цього не знав. Я заплющив очі. Огида. Збентеження.
– Я три роки злягалася з ним.
За цим хлинула ціла злива зізнань. Карлос був другим чоловіком, з
