передчасно гасить їхнє життя». Ці думки і з погляду сьогочасної науки про здоровля (гіґієни) лишаються правдою…
У XVIII-му столітті, коли лікарська наука буйно розвивається, жінок лікарок стає щораз менше. І тільки з другої половини XIX-го століття жіноцтво починає знову цікавитися цією галуззю знання. З того часу число жінок все зростає, і нині по деяких сторонах, наприклад, в Америці, можна здибати більше лікарок, як лікарів.
Чи має будучину жіноцтво на цім полі?
Життя свідчить, що лікарка, особливо при лікуваннях хороб жіночих та дитячих, може мати більше успіху, ніж чоловік, якого немічні жінки соромляться, а діти бояться. Що більше, признаний факт, що праця жінок у лабораторіях та в аптеках є точніша й певніша, як праця чоловіча. Отже, на підставі сказаного можна думати, що в новітній медицині жінка утримає своє місце.
Мовлючи мову про жінок-лікарок, не зайвим буде додати ще кілька слів і про «конкуренток» ученим жінкам-лікаркам, про так званих і добре знаних по наших селах «бабів» та ріжних шептух і знахорок. Дарма, що медична наука з кожним днем відкриває нові обрії, знаходить нові способи поратунку при немочах, робить просто справжні дива, – все ж таки й нині дуже часто трапляється практика й для темних, неосвічених, сільських «чарівників». І не лише самі селяни, а й люди інтеліґентні, високоосвічені, що не вірять ні в чари, ні в забобони або й взагалі ні у що не вірять, радо довіряють «народньому лікарському мистецтву» неграмотних бабів, котрі не то, що не мають найменшої уваги про немочі, які «мов рукою здіймають», а навіть не уявляють собі більших частин-орґанів, з яких складається людське чи тваринне тіло. Анекдотичні «пеські кісточки» або «сердешна кісточка» подостатком характеризують їхні анатомічні знання, як такі ж знамениті ліки – «комарине сало», цілюща на все ростина «немортика», або «вовчий піт» – свідчать про їхні відомости фармакольоґічні, а часті діяґнози жіночих недуг у чоловіків або знаходження «цуцинят» під язиком і т. д. – про їхні способи встановлення й пізнавання хоріб. Мимо того, мабуть, нема людини чи то в селі, чи навіть у місті, котра б не знала особисто того чи іншого випадку, коли така чарівна шептуха-бабуся привела довірливого немічного до каліцтва або й передчасної смерти. А тим часом, повторяю, й неосвічені, й освічені люди все ж таки й по нинішній день, бодай інколи, мають довір’я до «народніх» ліків, до «природніх» лікарів і, переважно, лікарок. Варто поглянути в оповістки першої ліпшої поширеної ґазети, в якій хочете мові, а особливо по ґазетах американських, ще більше – в оповістки калєндарів, – і ви здивуєтесь скільки всяких непатентованих ліків пропонують «природні» лікарі для немічних, переважно на хороби затяжні, хронічні. Це – новітня форма знахорства, яка робить собі славу і великі, здебільшого, заробітки, користаючи з найкультурніших способів інформації та реклями.
Чому ж це все можливе й досі? І чи переможе колись поважна й совісна медична наука своїх темних, неосвічених «конкурентів»,
