і знав, що Семелі від того загрожує смерть, бо вона хотіла побачити Зевса в повній його безсмертній славі, що не було можливе для живих.
Подібне сталося й з Фебом – богом, що правив кіньми, запряженими в колісницю, якою виїздить бог-сонце. Феб поклявся своєму синові Фаетонові, що сповнить кожне його бажання. Фаетона дуже образили товариші-однолітки, бо не вірили йому, що він син Феба. Тоді Фаетон попрохав у батька дозволу бодай єдиний раз покермувати соняшними кіньми власноручно. Батько пояснював Фаетонові небезпеку його бажання. Та дарма, син уперся. А скінчилось тим, що він упав із сонячного воза, аж із небесних високостей та й розбився об землю.
Римляни, звичайно, клялися своєю вірою й честю. Скити присягали на меч і коня. Германці – на богиню Фрею, жінку Вотана, найбільшого з своїх богів.
Дуже хитро-мудрий спосіб присяги був у малого племени фризів. Їх присяга мала силу й вагу лише тоді, коли хто присягався, тримаючи рівночасно пасмо свого волосся лівою рукою, поклавши на ліву руку праву.
Візантійці присягали на гроші, монету. Видно, що мали вони рацію, бо ж у Візантії можна було все купити за гроші: і правду, і право, і вірність, і навіть саму присягу. Анґльосакси присягалися на душі померлих.
Народи християнські не мали б присягатись та клястись, бо ж у Святому Письмі ясно сказано: «Не кляніться ніяк, – а най буде слово ваше: так – так, ні то ні». Одначе й християни підлягли тому старовинному людському звичаєві. І часом християнське закляття та присяга межують з богохульством та з поганою звичкою. Не говорячи вже про загальні звичаї клястися Богом, святими янголами і т. д. Деякі народи, особливо південні, виробили собі здавна зовсім нехристіянські форми присяг. Наприклад, дехто присягав на божу голову, на божу кров (у Провансі), інші присягають і на «чортову кров» і т. д.
В часах середньовічних бувало чимало кумедних форм закляття. Наприклад, була присяга «на павича». Цей звичай повстав із того, що на врочистих гостинах та бенкетах подавали гостям печеного пава, прикрашеного його ж власним пір’ям. Цей момент і вибирали лицарі для виголошення своєї обітниці виконати якийсь геройський вчинок, відбути якесь побожне паломництво чи чогось доконати в честь своєї «дами серця».
Жахливим способом присягався анґлійський король Генрик VIII-й та його донька, згодом – королева Єлизавета: «Най спалить мене вогонь пекельний, якщо не дотримаю своєї обітниці. Най душа моя перетвориться на гадину, най очі мої не побачуть, уха не почують, руки нехай мені повсихають, ноги нехай прогниють, – якщо порушу свою присягу». Одно слово, було це щось подібне до того, що ми часом чуємо на базарах із уст українських перекупок. І можливо, що Єлизаветині присягання ще й досі збереглися поміж анґлійцями у формі популярного закляття «Ґод-де», себто «Най Бог мене прокляне!» А проте слід тут зазначити, що саме ота Єлизавета, що так страшенно клялася та присягалася, надзвичайно легко порушувала всі свої врочисті обітниці.
Магомет II-й, здобувши
