у солом’яне крісло і поринувши у спогади, він раптом усвідомив, що звик до прохолоди на балконі. Маджит зробив великий внесок у підписання угоди з Англією та Францією у 1939 році. Згідно з цією угодою, французи та британці зобов’язувались забезпечувати життєво необхідні потреби турецької армії. Натомість упродовж усієї війни Туреччина мала продавати хром, який вона виробляла, у Францію. Міністр закордонних справ Туреччини їздив у Францію з Маджитом, щоб підписати цю угоду. Вони вирушили у Париж із великими надіями, та, на жаль, кінцевий результат не виправдав їхніх сподівань. Франція відчайдушно потребувала грошей, які могла б заробити, продаючи турецький хром, та, попри готовність Менеменджіоглу постачати хром упродовж усієї війни, підписала угоду лише на два роки.
Тоді Британія різко скоротила кількість зброї, танків і зенітних артилерійських установок, які збиралася постачати в Туреччину.
Турецька армія потребувала 11 мільйонів куль та 6500 кулеметів. Британці ж були готові надати лише два мільйони куль і 200 кулеметів. З такими мізерними поставками як узагалі можна було очікувати, що Туреччина зупинятиме німців на Балканах? Можна було зрозуміти людей, що борються голіруч, щоб урятувати власну країну, але боротися за Британію, яка підбурювала арабів проти турків у Першій світовій війні, коли вони накинули оком на Мосул та Кіркук, – це було вже занадто. Водночас інші європейські країни з власних причин підтримували різноманітні племена Середнього Сходу, які прагнули незалежності.
Якби це залежало від Маджита, він би й пальцем не ворухнув заради будь-якої зі сторін. Нехай ті європейці поперегризають одне одному горлянки. Хіба не достатньо того, що вони втягували одне одного у цю війну? Маджит не сумнівався, що якби з якоїсь причини Туреччина усе-таки була змушена вступити у війну, вона б сповна заплатила за амбіції великих держав.
У вагоні-ресторані потяга, повертаючись додому з Парижа, Маджит дізнався, що міністр закордонних справ стурбований іще однією річчю. Він звернувся до делегації: «Панове, наскільки я розумію, англійцям не вистачає зброї, а у французів її зовсім немає. Вони нездатні постачати товари не через погані наміри. Це просто неможливо. Я остаточно усвідомив це під час наших перемовин у Парижі. У моїй голові зараз багато різних запитань. І я маю сумніви щодо їхньої поступової перемоги. Я замислився: а якщо ми поставили не на того коня, підписуючи всі ті угоди, які роблять нас їхніми союзниками?» Після року нескінченних дискусій: хто ж виграє війну і яку сторону варто підтримати Туреччині? – було вирішено, що Туреччині слід узяти сторону Франції та Британії. Тепер, у Парижі, вони дізналися про брак зброї у Франції. Поступово вони почали усвідомлювати, що, мабуть, обра ли не того партнера. Хоча вони й не поверталися в Анкару з порожніми руками, та були дуже розчаровані, що здійснилася лиш незначна частка їхніх сподівань.
Наприкінці перемовин, у їхній останній вечір у Парижі, Маджит зміг дотримати
