плечима.
– Йдеться не про благодійність. Ви мене зовсім не розумієте. Я доглядаю за бідними не через філантропію.
– Ну, це не має значення. Можемо назвати це, якщо вам так зручно, почуттям соціальної відповідальності.
– Зовсім ні, пане Яне. Не може бути мови про обов’язок там, де є задоволення. Я це роблю для себе. Мені подобається те, що я можу бути придатна, що я справді потрібна тим людям, які не можуть дозволити собі лікаря, кращого лікаря.
– Згода. Я приймаю це з одним застереженням: спочатку потрібно стати тим кращим лікарем, більше часу присвятити вивченню клінічних хвороб, а не якихось там стандартних захворювань, які вас нічого не навчать.
Люція просто подивилась йому в очі.
– Скажіть мені, чи такі гірші лікарі, власне як я, не будуть тій бідноті потрібні?
Це роздратувало Кольського:
– Авжеж, але навіщо вам займатися цим, грузнучи в ньому за рахунок своїх здібностей та можливостей на майбутнє!
– О, бачите: егоїзм. Мої здібності, мої можливості. Але ви не берете до уваги те, що я, можливо, просто не шукаю інших можливостей, що, можливо, я знаходжу найбільше задоволення в цьому, а не в іншому використанні своїх здібностей. Який же ви смішний у тій своїй сліпоті. Вам здається, що всі люди повинні мати такі ж смаки й бажання, як і ви.
– Не ті самі, лише розумні, розсудливі!
Люція хотіла відповісти йому, що розрахунок в його інтерпретації зводиться до питань бухгалтерії, але зупинила себе.
У будь-якому разі після цієї розмови їхні стосунки трохи охололи, й отримані нині троянди Люція сприйняла як своєрідну форму вибачення. Цей здогад її трохи роздратував. З кількох причин. Перш за все вона знала про дуже жорстоку ощадливість Кольського, який зі своїх зрештою невеликих доходів мав би витратити чималу суму на ці квіти, звичайно, не без задньої думки і не без того, що він ніколи не забуде цих витрат.
По-друге, у неї було вроджене небажання отримувати будь-що від людей, яким вона не могла або не хотіла віддячити. Нарешті, Люція розуміла, що анонімність відправки – це особлива жертва з боку Кольського. Вірила, що він належить до того типу людей, які, може, не переслідують мету розголосу, але завжди прагнуть підкреслити свою присутність у різних справах, у яких вони беруть участь.
Ці негативні риси характеру Кольського не викликали обурення Люції, вона скоріше поблажливо дивилася на них. Незважаючи на це, вона вирішила висловити претензії за надіслані квіти й чітко підкреслити, що не бажає подібних доказів пам’яті.
Одразу після Різдва саме виникла така нагода. Уже пізно ввечері, працюючи в лабораторії клініки над мікроскопічним дослідженням крові одного з пацієнтів, Люція почула за собою кроки Кольського. Скориставшись тим, що може висловити свої зауваження, не дивлячись в очі Кольському, вона впевнено сказала:
– Добре, що ви прийшли. Я власне
