подарунок. Могло здатися, що він узагалі не пам’ятає про неї. А може, Люція свідомо заговорила про ці троянди, щоб підкреслити його неуважність?..
Він стояв біля лабораторного стола і збентежено дивився на її ледь схилену фігуру в білому лікарському халаті, на світле волосся, на більший, ніж завжди, рум’янець, на дуже білі руки, можливо, дещо широкуваті й занадто мускулисті, які маніпулювали біля мікроскопу.
– Дуже прошу вибачення, – повторила Люція.
– Ой, немає за що, – ніяково сказав він.
– Є за що, бо я підозрювала вас у тому, що ви робите дурниці, – по-діловому відповіла вона.
– Це не була ніяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про різдвяний подарунок для вас.
Люція легенько стенула плечима.
– Я не бачу жодної причини, щоб ви пам’ятали про різдвяний подарунок для мене. Найменшої.
Кольський вагався.
– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаємо найближчими для себе…
Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люція перервала його сміхом:
– Саме так. Чи не занадто довго ми близькі? Здається, ви вже маєте бути у своєму відділенні. Вже за чверть одинадцята.
Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.
– Чому ви не хочете мене почути, панно Люціє? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я відчуваю, що відчуваю вже давно, чим живу, що наповнює мої думки… Чому ви…
Не відриваючись від мікроскопа, вона поспіхом сказала:
– Тому що це непотрібно і безглуздо.
– Ви знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.
– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.
Він перегородив їй шлях:
– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?
– Я ні в чому вас не звинувачую.
– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?
Вона скрушно похитала головою:
– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.
– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…
Вона подивилася йому просто в очі.
– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на
