що послаблення порядку в клініці – результат вичерпання моєї енергії та управлінських навичок. Пане голово, визнаю, що останнім часом моя енергія підупала, мої нерви перебувають у стані, який бажає багато кращого, моє здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мій стан має причину, єдину причину, яка полягає у цьому жорстокому наклепі та підривних діях, які ведуть мої вороги. Я розумію, що вас як представника товариства, якому належить клініка, навряд чи хвилює, чому впали цінності керівника закладу. Для вас важливий результат, об’єктивний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашої чемності й прийняти рішення, яке ви хотіли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирішенням цього питання.
– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своєму. Я повторюю, що цілком довіряю вашій об’єктивності і знаю, що ваше рішення буде тільки єдино вірним.
Вільчур замислився. Довго мовчав і нарешті відповів:
– Добре, пане голово. Будь ласка, дайте мені кілька днів. Я подумаю над цим, а оскільки обвинувачення проти мене були у письмовій формі, я також хочу відповісти на них письмово. Повірте, я ще не маю жодного рішення. Мушу всю цю справу обдумати, мушу ґрунтовно вивчити ситуацію, мені потрібно перевірити, чи після усунення незадоволених у мене буде достатньо персоналу для функціонування клініки. Пане голово, ви не згадали мені, скільки підлеглих підписали цю доповідну записку, але, знаючи їх усіх відносно добре, я можу запевнити вас, що серед них, безумовно, більшість тих, хто з такою ж пристрастю буде захищати мене, як ті, що виступили проти мене.
Голова підвівся.
– І я в цьому переконаний. Я залишаю вам цю копію доповідної записки і чекатиму вашої відповіді. Ще раз щиро запевняю вас, дорогий професоре, у моїй повазі та найбільшій дружбі.
Після того як Тухвич вийшов, Вільчур довго роздумував. Червона лампочка над дверима його кабінету не згасала, і раз у раз різні люди, які хотіли бачити його, даремно заглядали до приймальні.
На двох аркушах паперу Вільчур виписував імена тих лікарів, які б прийняли той чи інший бік. На початку першого фігурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гіпотетичний опис показав, що Вільчур може розраховувати на лояльність більшості персоналу. Він вирішив негайно взятися за справу і по черзі провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.
Він привітав його без слова, вказав на місце і, вручивши йому пам’ятку, сказав:
– Кілька колег просто написали власне таку мотивацію з вимогою, щоб я відійшов від керівництва клініки. Можливо, ви будете ласкаві прочитати це.
Кольський трохи почервонів і занурився в читання. Коли закінчив, підвів очі на професора.
– Тепер у мене до вас є прохання, – сказав Вільчур. – Йдеться про вашу чесність, абсолютну чесність. Скажіть
