тому.
Вільчур усміхнувся.
– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотів з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив переді мною альтернативу, давши мені plein pouvoir[43] щодо вибору: або взяти в свої руки управління клінікою й усунути з неї тих, хто діє, обманюючи громадськість їй на шкоду, або самому відійти.
Він замовк, очікуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблід, але не обізвався ані словом. Вільчур зміряв його зневажливим поглядом:
– Рішення Тухвич залишив мені. Я вже вирішив. Я щойно відправив йому листа з моєю відставкою.
На щоках Добранецького з’явилися червоні плями.
– Я ж повідомляю про це вам, бо в тому листі я заявив, що керівництво закладом передаю у ваші руки. Отже, я хотів запитати, чи зробите ви мені невеличку послугу, щоб прийняти клініку?
Губи Добранецького поворухнулися, але він нічого не сказав.
– Це мені б полегшило ситуацію, – спокійно сказав Вільчур. – Якби я передавав керівництво комусь іншому, мені б довелося витратити багато часу на пояснення та подібні речі, тоді як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орієнтуєтесь у всьому. Я щойно сьогодні повернувся з відпустки і менш обізнаний з поточними справами, ніж ви. Отже, ви погоджуєтесь?
– Я згоден, – коротко відповів Добранецький.
Вільчур підвівся.
– У такому разі справу вирішено, і я прощаюся з вами.
Добранецький теж підвівся:
– Прощавайте, пане професоре.
Він простягнув руку Вільчурові, але той похитав головою:
– Ні, прошу пана. Руки вам подати не можу.
Добранецький якусь мить стояв мов скам’янілий, потім раптом повернувся і швидко вийшов з кабінету.
Професор Вільчур мав тут ще багато роботи. По шафах, в кабінеті, на письмовому столі, по різних шухлядах у нього було багато приватних книг, записів, начерків лекцій тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли він закінчив цю роботу, на вулиці вже темніло.
Він одягнувся і, проходячи через приймальню, побачив Люцію. Вона на нього чекала тут.
– Доброго вечора, панно Люціє, – втішився він. – Я думав, що сьогодні вас немає у клініці. Чому ви не зазирнули до мене?
– Але я була тут, пане професоре, я проходила кілька десятків разів, а над вашими дверима все горіла червона лампочка.
– Так, так. Я був дуже зайнятий.
– У вас сьогодні закінчилася відпустка?
– Сьогодні, – підтвердив Вільчур.
– Який ви недобрий, пане професоре! На Різдво ви ж були у Варшаві, а я про це нічого не знала.
Він засміявся до неї.
– Як ви дізналися?
– У мене було аж два докази вашої присутності.
Вільчур зацікавився:
– Аж два?
– Так, я вам дзвонила, пане професоре.
Цілковита свобода (дій)
