і почав розглядати будівлю клініки. Майже всі вікна світилися м’яким білим світлом. Високий піднесений фасад будівлі, який панував над оточенням, мав у собі щось гідне, спокійне і незмінне.
Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведінкою, Люція подивилася на його обличчя й побачила дві сльози, що бігали по щоках.
– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?
Він повернув голову в її бік і посміхнувся.
– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душі… багато…
– Залишили?
– Так, панно Люціє. Залишив. Я більше ніколи не повернуся сюди. Це прощання.
– Про що ви говорите, пане професоре!
– Так, панно Люціє. Сьогодні я був тут востаннє. Я подав у відставку, передав керівництво професорові Добранецькому… Я вже старий, панно Люціє.
Люція не могла відповісти, горло стиснуло, вона тремтіла, мов у лихоманці. Вільчур помітив це й обережно взяв її під руку.
– Ходімо вже. Зрештою, нічого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старі поступаються місцем молодшим. Так було з початку світу. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люціє…
– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.
– Нічого страшного. Всі так переконували мене, що мені треба відпочивати, і я нарешті їм повірив. Облишмо і не говорімо більше про це. Як ви провели свята?
Вона похитала головою.
– Ох, пане професоре, я справді не можу зібратися з думками. Це впало на мене, як грім з ясного неба.
Він коротко засміявся.
– Ну, не зовсім ясного. Ця хмара довгий час нависла над моєю головою, і там не стільки було грому, скільки якогось шипіння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тішить лише те, що єдина блискавка з неї впала з моєї волі… Отож, скажіть, як ви провели Різдво.
– Чому ви питаєте, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаєте, що для мене це не могли бути веселі свята.
– Чому ні? Ви молода, талановита, життя для вас відкрите. Ви щойно його розпочинаєте. Які турботи були у вас?
Замість відповіді вона міцніше притиснула ліктем його руку. Він замовк, і так мовчки вони йшли довгий час.
– Лише одну мить протягом усього Різдва я була щасливою, дуже щасливою. Це тоді, коли я здогадалася, що це ви мені прислали ті троянди.
Професор від здивування прокашлявся.
– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люція. – Хоча ви були такі недобрі, пане професоре, що не написали жодного слова і не дали мені знати, що ви у Варшаві. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженої до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.
– Я, старий егоїст, подумав про вас на Святвечір і зізнаюся, що мені в голову навіть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.
Люція зробила паузу і глянула йому в очі. У її погляді було стільки тепла і радості, що аж защеміло
