обличчя священика…
То що, як насправді..?
Він звів очі й побачив сера Чарльза Картрайта, який ішов до нього через газон.
– Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас мені й треба. Чули про бідолашного Толлі?
– Щойно прочитав.
Сер Чарльз опустився в крісло поряд із Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Більше жодних тобі сірих фланелевих штанів і старих светрів. Тепер він був вишуканим яхтсменом з півдня Франції.
– Послухайте, Саттертвейте, Толлі був здоровий як бик. У нього ніколи не було проблем зі здоров’ям. Або я втратив зв’язок із реальністю, або ж це нагадує про те… про те, що…
– Про те, що сталося в Лумуті? Так, дійсно. Але ми, звісно, можемо помилятися. Схожість може бути лише зовнішньою. Зрештою, раптові смерті стаються постійно і з різних причин.
Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потім додав:
– Я щойно отримав лист від Еґґ Літтон-Ґор.
Містер Саттертвейт стримав усмішку.
– Це перший від неї?
Картрайт, нічого не підозрюючи, відповів:
– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.
Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.
– А що ж у цьому листі?
– Цей інакший. Це прохання допомогти…
– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.
– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.
– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?
– Так.
– І що вона розповідає?
Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.
– Краще самі прочитайте.
Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.
Любий сере Чарльзе, не знаю, коли Ви отримаєте цього листа, проте сподіваюся, що скоро. Я так хвилююся, я не знаю, що робити. Думаю, читаючи це, Ви вже знатимете з газет, що сер Бартолом’ю Стрендж помер. Власне, він помер точно так само, як і містер Беббінґтон. Це не може бути простим збігом – не може, аж ніяк не може… Я схвильована до смерті…
Послухайте, чи не могли б Ви приїхати і щось зробити? Можливо, це грубо прозвучить, але у Вас і раніше були підозри, яких ніхто не хотів чути, а тепер убито Вашого друга. Можливо, якщо Ви не приїдете, ніхто ніколи не з’ясує правди, а Ви можете – я цього певна. Нутром відчуваю…
І ще одне. Я хвилююся про одну людину… Він абсолютно до цього не причетний, я знаю це напевне, але все має дуже дивний вигляд. Ох, у листі я цього не поясню. Але чи не можете Ви повернутися? Ви б могли в усьому розібратися. Я знаю, що могли б.
– Ну? –
