і не затьмарений таємничою задушливою атмосферою, що згущувалася у замку, поет Флоріберт жив собі спокійно, нічим не переймаючись. Йому не подобалося, що гість кепкував часом із нього й мучив його, але він звик до чогось подібного ще з минулих часів. Він уникав зайду, проводив цілі дні в селі або побіля рибалок на березі Рейну й мріяв вечорами, віддаючись під теплим духмяним повітрям, бурхливим фантазіям. І ось якось уранці він помітив, що на подвір’ї біля стіни замка розпустилися перші бутони чайної троянди. В останні три роки він приносив перші квіти цієї рідкісної троянди й клав на поріг будинку фрау Агнес і тепер зрадів, що знову зможе піднести їй цей скромний безіменний подарунок.
Ополудні цього самого дня чужинець увійшов до букового лісу разом із чарівною жінкою. Він не запитував її, де вона була вчора й позавчора пізно ввечері. Він дивився мало не з погрозливим подивуванням у її спокійні та невинні очі, й перш ніж піти геть, проказав:
– Я прийду до тебе сьогодні увечері, як тільки-но стемніє. Залиш вікно відчиненим!
– Сьогодні ні, – відповіла вона лагідно, – сьогодні ні.
– Але я так хочу, ти чуєш?
– Іншим разом, гаразд? Сьогодні ні, сьогодні я не можу.
– Я прийду сьогодні ввечері, сьогодні ввечері або ніколи. Роби, як хочеш.
Вона відвернулася від нього й пішла геть.
Увечері чужинець лежав на березі ріки на чатах, чекаючи коли стемніє. Однак човна ніде не було видно. Тоді він попрямував до будинку коханої, заховався в кущах і поклав рушницю собі на коліно.
Було тихо й тепло, жасмин розливав свої духмяні пахощі, і на небі за білими смужками хмаринок з’явилися маленькі матові зірочки. В глибині парку співала пташка, одна-єдина.
Коли вже майже цілковито стемніло, з-за рогу будинку, немовби крадучись, вийшов навшпиньки легкою ходою якийсь чоловік. Він натягнув собі низько на чоло капелюха, але було так темно, що в цьому не було жодної потреби. У правій руці він тримав букет білих троянд, що матово мерехтіли у темряві. Той, хто сидів у засаді, напружив зір і звів гачок.
Той, що підійшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тоді він підійшов до дверей, нахилився й поцілував залізну клямку замка.
У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркіт, і слабке відлуння від нього покотилося глибиною парку. Чоловік із трояндами впав на коліна, затим звалився спиною на гравій і вже так і лежав, злегка здригаючись.
Стрілець перечекав у засаді доволі тривалий час, але ніхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тоді він обережно підійшов ближче й нахилився над застреленим чоловіком, із голови якого сповз капелюх. Зніяковіло й здивовано він впізнав поета Флоріберта.
– Ще й оцей! – простогнав він і пішов геть.
Чайні троянди лежали розсипаними по землі, одна з них застигла у крові вбитого.
У селі дзвони пробили першу годину. Небо
