Тільки-но Джо дочитувалася до кульмінації в тій чи тій історії, найбільш солодкого вірша або в оповіді про найнебезпечнішу пригоду її улюбленого мандрівника, пронизливий голос одразу кликав її: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!». Тож їй доводилося поспіхом залишати свій рай, щоб накручувати пряжу, мити пуделя або годинами читати тітці твори Белшема[8].
Тим часом у Джо були амбіції. Вона мріяла зробити щось дуже чудове. Щоправда, що саме, ще не знала, але в неї був час, щоб розібратися в цьому. Читання надихало її, тож вона була дуже незадоволена, коли її відривали від книжок. Як і тим, що не мала змоги бігати та їздити верхи стільки, скільки їй хотілося. Палкий характер, гострий язик і неспокійний дух часто ставали причиною конфліктів, а життя дівчини було низкою зльотів і падінь – часом комічних, часом жалюгідних. Але наука, котру вона отримувала в тітоньки Марч, була саме тим, що їй було потрібно, а думка про те, що вона заробляє гроші на власне утримання, тішила і робила щасливою, незважаючи на ненависне голосіння – «Джозе-фіна!».
Бет була дуже сором’язлива, щоб йти до школи. Вона спершу ходила туди, але це було випробування: бідна дитина так страждала, що скоро від цієї ідеї відмовилися, і вона стала навчатися вдома з батьком. Навіть коли він пішов на війну, а мати всю свою енергію віддавала Спільноті допомоги солдатам, Бет сумлінно вчилася самостійно, ще й виконувала безліч іншої роботи. Вона була природженою домогосподаркою, всіляко допомагаючи Ханні тримати будинок охайним та затишним, а єдиною нагородою за це воліла б мати любов ближніх. Вона проводила довгі й тихі дні, що, проте, не здавалися їй самотніми чи порожніми, бо її маленький світ був заселений уявними друзями. Щоранку потрібно було одягати шістьох ляльок, бо Бет була ще дитиною й любила своїх вихованців так само, як і сестер. Серед ляльок Бет не було жодної цілої, красивої чи нової, всі іграшки перейшли до неї від сестер, які вже переросли дитячі ігри. Емі сказала, що їй не потрібні ці потвори, тому ті опинилися у повній власності Бет.
Дівчинка дуже дбайливо ставилася до них і навіть створила лікарню для немічних. Жодна шпилька ніколи не вставлялася в їхні життєво важливі органи, до них не промовлялося жодного різкого слова, ніякі удари або зневажливі дії не торкалися їхнього «тіла». Всі були нагодовані й одягнені, всі були рівні. Бет доглядала та пестила своїх підопічних з любов’ю та ніжністю, якою повнилося серце дівчинки.
Одне з цих нещасних створінь колись належало Джо, і, провівши бурхливе життя, опинилося серед дрантя у сумці. Бідолаху-інваліда врятувала Бет і доставила її до притулку. У ляльки не вистачало верхньої частини голови, тому її нова господиня причепила до маленької голівки акуратного капелюшка. Більш того, у ляльки не було ні рук, ні ніг, але Бет приховала й ці недоліки, загорнувши її в ковдру й надавши найкраще ліжко. Якби хтось знав, скільки турботи Бет приділяє нещасній ляльці! Гадаю, це неодмінно зворушило б серця людей, а то й трохи розсмішило їх.
Вона
Вільям Белшем (1752–1827) – англійський письменник, якому належать праці з політики та історії. Прихильник Партії вігів.
