я дім своїх кревних і пробуваю між «чужими». Дама, в котрої я живу, – це вдовиця по лікарю, хорваті, що звався Марко, заможна й немолода вже женщина. Дітей у неї нема, крім одного сина від першої жінки її мужа, а син той є лікарем при маринарці[69].
Дивна це женщина, а ще дивніша минувшість її. Багата, образована, пішла з замилування виховувати діти в аристократичних родинах, у котрих проживала аж до часу свого знайомства з лікарем Марком.
– Але з чоловіками мені не щастилося, – оповідала мені раз. – Мій перший муж вінчався зі мною на смертельнім ложі, нагла недуга звалила його, і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також ліпше, бо з ним жила я лиш п'ять років. Цього чоловіка любила я так, як не любила, може, ще жодна жінка. Він не женився зі мною з любові, а більше, як казав, з поважання і тому, що в мене було образования. Стараючись о мене, заявив мені одверто, що не любить мене так, як любив свою першу жінку, що, однак, не дасть мені причини чутися з ним нещасливою і жалувати свого поступку. І він говорив правду і додержав до послідньої хвилі свого життя даного мені слова, значить, уладив мені життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не відчував до мене такого чуття, як я до нього, о ні; він просто не міг удруге любити, належав до тих вірних глибоких натур, що не відновляються в своїх чувствах, а мають у своїм житті лиш раз весну; така натура була в нього. Я була горда, що він якраз мене вибрав. Він міг ще світлішу партію зробити, однак його прикувало моє образования до мене і пересвідчення, що я одна гідна виховувати його сина по його дорогій, незабутній жінці і що він чується тим щасливий… І я виховувала цю його дитину з найбільшим старанням, та й не жалую свого труда і любові, бо нагорода за це наступила вже. Іван (так звався той син) – то одинока радість мого життя, а як Бог допоможе, то послідні літа проживу коло нього; це обіцяв він мені, і він додержить слова.
Він уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидіти світ; опісля хоче осісти тут і зажити життям і звичаями свого колись так почитуваного і загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того Івана; від часу, як я тут у пані Марко, не відвідував її ані разу, але вона зве його своїм ангелом, а листи його до неї дишуть глибоким поважанням, тонким чувством і незвичайною інтелігенцією.
У пані Марко широке знання, а дар бесіди імпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати. її мова поправна, інтересна, і в неї разить лише одно. Обдарена багатою фантазією, пересаджує кожну прожиту подробицю, представляє її майже неможливою. Часто оповідає цілі романи, в котрих грає завсіди сама головну роль. Я прислухуюся їй радо. Всі її оповідання уложені так зручно, кінчаться так щасливо, що вона ними бавить, мов книжка. її вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокійна і держиться дуже строго давнього доброго тону. Це посліднє личить її істоті знаменито, і я не можу собі уявити, як вона могла б уживати таких рухів або слів, як тітка, або навіть і таких поглядів. Якраз вона дама «наскрізь добрих обичаїв», і я її за те дуже поважаю. О, яка ж різниця між нею й тіткою! Ні, це вже таке щастя, що я дісталася до неї, що, мабуть, іншого й не просити мені в Бога…
Коли
Маринарка – флот.
