поважна пані, приводить мене в дуже миле положення просити вас о рученьку вашої, мені дуже, дуже дорогої, умної і справді освіченої донечки!..
Зчудована до крайності, а заразом зворушена мило, майже втішена тим оборотом цілої прикрої справи, глянула я на тітку, а вона… та ні, описати добре вираз її лиця просто годі. її холодний, проникливий погляд і гостре кам'яне лице змінилося, зм'якло, і вона в одній хвилі забула все.
– Беріть її, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю її з щирого серця! – кликнула велично. – Ах, Леночко, відповідж йому сама, голубочко!
Лена почервоніла, збентежена, захоплена несподіваними освідчинами, не стратила, як звичайно, так і в тій хвилі, духу і простягла як стій обидві руки до нього.
– Я вас із першої хвилини поважала високо, – говорила з соромливою покорою, – а щодо любові… то я не терпіла ніколи на ту поетичну хоробу… не бавилася нею і не можу нічого об ній говорити!
– Зовсім так, як я! – вмішалася радісно тітка. – Однак і вона наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свій час, своє призначення, ти переконаєшся. Ах, яка я щаслива, що Бог дав мені такого зятя! – Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очі в стелю і дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.
– І я щасливий, дорога мамуню, – обізвався Лорден, – і дякую з щирого серця Богу, що все так добре склалося! – А відтак звернувся до мене і сказав патетично: «Das sind die Weisen, welche durch Irrtum zur Wahrheit reisen, und das sind die Narren, die im Irrtum verharren»[68].
– Об тім я глибоко переконана! – відповіла я, усміхаючись мимоволі; і звернулася вже втретє до дверей, однак і цим разом не могла ще вирватися.
– Слухай, Наталко! – звернулася тітка до мене, мов по хвилевій бистрій задумі. – Ти можеш вже тепер остатися, я прощу тобі все. Правда, ти завдала мені твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами не раз гризоти і болю, затроїла не одну приємну хвилину, дразнила не раз до крайності, я мусила через тебе не один раз сердитись, не один раз відігравати перед світом комедію, однак Леночка відійде з дому, і тому я…
– Даруйте, тітко, – перебила я її холодно, – так, як речі стоять, то між нами нема більше пожиття, не може бути. Ви помиляєтеся, думаючи, що маєте мені що прощати, а я з моєї сторони буду старатися забути про все. Я йду на хліб заробляти: між чужими людьми найду, може, більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною і працю моїх рук купують. Я вже втомилася приймати стільки «милостинь» та й соромлюся милостині; я не каліка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хліба!
– Але ти чуєш, що я тобі прощаю!
– І я також, Наталко! – обізвалася Лена зі смішною зарозумілістю.
Мені вдарила кров у лице.
– І ти?
– І я, і я! – відповіла вона, пригортаючись з афектованою ніжністю до Лордена, мовби боялася з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу в нього рятунку.
– Що
«Той мудрим є насправді, хто через помилки іде до правди; а хто своїх помилок визнати не може, про того кажуть: дурень божий»
