водно боротьби.
– «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!» – каже десь новочасний філософ Ніцше, – відповіла я йому.
– То ви тужите за таким великим життям?
– Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.
– Ні.
– Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.
– Ви тужете за красою і досконалістю! – докінчив він поважно. – Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
– Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
– Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно, візьме в вас об'єктивний критизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кожного криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, – і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявило вам словами згаданого вами перше «пророка» Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!»[65]
– То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! Ви кажете словами Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» – а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das überwindet mir, ihr «höheren» Menschen!»[66]
– Так, Наталко, ihr «höheren» Menschen![67] Однак звідки возьмете тих вищих людей?
– Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
– Ба! – сказав він насмішливо. – Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати «вищим чоловіком»? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, наприклад, виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою «вищого чоловіка», то повинні радше вмерти, як таке чинити!
– Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
– Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
– Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
– Яке ж щастя! – сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
– Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.
Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.
– Ідіть зі мною на село, Наталко! – просив зворушеним голосом. – Ви ж знаєте,
«Ми – юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати»
«Це імпонує мені, ви, «вищі» люди»
Ви, «вищі» люди
