лісами, кують, проча пташня розщибається, а серце в грудях розходиться з самої розкоші. Я сама вештаюся день у день по лісах, мов та справдішня русалка, з розпаленими щоками, зі сміхом на устах, з щастям в очах! Здорова, міцна, я поринаю в гущавину, шукаю дороги, сміюся!..
Сонце всюди.
Повно його всюди. Гарно-прегарно жити!
Я довго не вписувала нічого. Не було що й записувати. Життя однакове в великім і в малім розмірі. Маю багато надії, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Марія; вона годиться з моїм поступуванням і додає мені відваги: Орядин пробуває на селі, поїхав дійсно тоді на село, коли я його бачила. Панна Марія журиться ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку й піде жити в народ; не раз каже, що втомлений і хоче спічнути; іншим разом знов, що буде ще бачити, що становисько не робить «чоловіка», що тепер стільки глупоти у всім і всюди…
– Що він уважає глупотою? – питала я.
– Я не знаю.
– Так не говорив він давніше, панно Маріє!
– Ні! То боротьба о бит настроїла його так вороже, навела на нього такий сум, затерла стільки. Це буває завсіди так – і воно дуже сумно – чи не правда?
– О, певно!
Однак вона все вірить у нього; передчуває, що його будучність буде ще світла.
Певно, коли би покінчив свої студії.
Вона гадає, що покінчить. Він честолюбивий. Врешті, належить до натур, що живуть скоро, і коли би опинився раз знов посеред праці, а спосібність одушевлятися збудилася би в нім знов, позабув би всі гіркі «інтермеццо» свого молодого життя!
О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.
– Це, певно, тяжко, – говорила дама, – і те мусив би в нім хтось збудити, інтелігентні одушевлені люди або яка жінка. Якась гарна, освічена жінка. Це було би добре!
Особливо знайомості такої женщини бажала би вона йому.
– Між нами сказавши, – говорила, – занедбався він дуже і то у всім. Не замітили ви цього? А то нічого не впливає так хосенно, ублагороднююче на ум мужчини, як приязнь із освіченою женщиною…
Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!
Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!
Передовсім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передовсім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мій ідеал.
Свобідний чоловік із розумом – це мій ідеал.
