тім я вас розумію, – відповів він, – однак у тім ні, що ви заручилися!
Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.
– Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться «з життям внішнім», щось людське. Це удосконалює жінку.
– Але без любові?!
– Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися – це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсіди одно з другим докупи. Наприклад, і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!
– Зводять докупи, кажете, Наталко. Мов ви вперед не любилися і аж потім побиралися.
– Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, – додала я по короткій задумі, – не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, наприклад, я уважаю любов'ю. Воно щось інше від прив'язання.
– Так, на вашу думку, що таке любов?
– Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства – це якась «метеликуватість» або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповторним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні, лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке любов, і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри – а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?
– Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, – відповів він із легкою іронією. – Це, мабуть, і вигладило нерівності між вами і професором Лорденом!
– Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.
– Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! – відповів він.
– Від мене?.. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене: це є, власне, те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!..
– Я вас не розумію!
– Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!
Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.
– Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! – сказав.
– Я люблю боротьбу, люблю, люблю! Ви мене не знаєте!
– Може, й дійсно не знаю. – І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим…
. . .…
Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кожного його слова визирав завсіди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь»…
