style="font-size:15px;"> – І у вас він є!
– Ну, я цього не знаю.
– Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневіряйтесь ніколи тому, що давало вам досі відвагу і право бути гордим. Не дбайте про загал і йдіть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!
Я вхопила його за руку і стиснула її кріпко, а очі в мене заясніли.
Він видивився на мене здивований, а опісля усміхнувся.
– Чи у вас бувають частіше такі пориви? – спитав.
Його питання заболіло мене, і я опустила очі вниз.
– Чи це пориви?
– О, це може бути і настрій!
Він не згадує ніколи ані одним словом, що я була колись його царівною, мовби це не він, а хто інший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає мені Лорденом!
Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так супокійно, як я виглядаю, що в нім дозріває думка розірвати ненависні зв'язі і відвернутися від усіх назавсіди. Справді, оце дозріває в моїм серці, але поки що це лиш моя тайна, і я не виявляю її і перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай мені, Боже, сили, щоб я не спроневірилася собі і правді; а я поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!..
VI
(Знов пізніше.)
Я вже знаю, що я йому не цілком байдужа, хоч маю також те переконання, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим він мені? Сама не знаю відповіді. І люблю і не люблю, і притягає і відпихає мене, і жаль мені його і засуджую його, а одного таки не можу забути, іменно того, що він син того самого народу, котрого вірною донькою є я.
Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз «отвирає» кожному очі, а коли спитаєш його півгодини пізніше про те саме, видивиться на тебе, усміхнеться зневажливо і скаже: «Не маєте над чим іншим думати?» Або: «Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!..» Це мене відпихає від нього, воно показує в нім отупіння для тонших ідей. Чи він давніше не був таким, чи, може, я того не розуміла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би мені об'яснив це! Тепер і не замічаю в нього давньої тонкості в чутті; вона є у чистих натур без різниці, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нім щось, що мене приковує, і я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирі бруду.
Це діялося нині зранку.
Я ходила в город годувати кроликів. У своїх білих кожушках вони ледве замітні на снігу, і лиш їх червоні лагідні оченята свідчать, що це вони! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелесно до мене, утирають свої мохнаті борідки об мої руки – я їх люблю…
Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на гіллі дерев, на всім немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати зі своїми біло поприбираними лісами блистіли сріблясто проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоро-синє небо…
Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем,
