style="font-size:15px;"> Мене, обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!.. Коли б щось таке існувало в чоловіці!
Я сказала йому, що думала.
– Чогось такого нема в чоловіці! – відповів він напівсумно, напівнасмішливо, підперши голову, мов у задумі, рукою. – Думання, відчування та і все проче подібне – це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей.
– Я не хочу в те вірити.
Він здвигнув плечима.
– Прецінь людська воля не є ніколи цілком свобідна!
– Чей так зле не є! – замітила я, усміхаючись глумливо.
– Чому ні? Унаслідження само назначує характер. – І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала:
– Те, що ви кажете, я, властиво, знаю, але я не дуже хотіла би тому піддаватися; воно, по правді, сумно…
– Що? – спитав він. – Що і найгордіші дерева мають своє коріння в землі – це сумно?
– О ні, але що ми так часто у своїй немочі вимовляємося саме тим. Впрочім, я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть існувати права.
– Отже, видите, чого вам журитися?
– Я не журюся! – відповідала я, усміхаючись. – Я лиш думаю. Що інше остається мені? Цього не може мені ніхто відобрати!
Він знов здвигнув плечима і дивився в безнадійнім ожиданні вперед себе.
Я мовчала довший час, а відтак почала півголосом майже несміло:
– Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!
– Які ж ви чудні!
– Я хотіла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, наприклад, думки блукають і не находять нічого: блукають у чімсь неяснім, великім, ведені більше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе і старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть мені нічого такого, в чім би моя душа могла розкошувати?
Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно-допитливий, поважний.
– Крізь ваші думки і почуття віє також той так званий «подих будучини», це поринання в себе, що відвертає від внішнього світу. Воно має щось у собі, я того не перечу, але думаю, воно не має будучини. Чоловік належить до світу внішнього, він зв'язаний із ним тисячними нитками і тому нехай поринає в нього! У вас справдішній дар до аналізу. Я виджу, що ви дуже змінилися. Коли б я менш-більш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тієї пори до тепер?
– Чи можна оставатись однаковим? – спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.
– В головних зарисах – можна.
– В
