як давніше! Ви знаєте, – додав, – я хочу покинути свої студії і йти жити між народ.
– Так це правда, Орядин? – спитала я, немило зворушена, видивившись на нього великими очима.
– Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, не зіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.
– Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, якого ви не розумієте… Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох – не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!
– Я знеохочений, Наталко. Послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!
– Ви відживете знов, Орядин! – намовляла я живо. – Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!
Він усміхнувся так, як би перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхнулася також мимоволі.
– Я вам добре раджу, – додала я, – послухайте мене!
– Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!
– То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!
– А відтак що, Наталко?
– Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса… Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, незважаючи ні на що, летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!
– І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?
– Переконана!
– А я ні! Орли літають без товариства.
– Ну, – відповіла я гордо, – але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!
– Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
– Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.
Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивним світлом.
– Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.
Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
– Так, так, мій пане!
– Я чую, що так! – відповів, знов усміхаючись, – і я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що
