роздираєте моє серце!
– Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нічого спільного!
– О, маємо! Успокойте мене!
– Ні!
Він відвернувся.
– Орядин!
Він станув.
– Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу і вашого, і свого добра!
– У вас є ще будучність! – відповів глумливо.
– Не відходьте з таким серцем! – просила я, простягаючи до нього руки.
– Моє полуднє тепер.
– Це не може бути!
– Коли ні, то воно для мене не настане вже ніколи! – І обернувшись, пішов.
– Орядин, подумайте!
Чи чув він мої слова? О Боже, чи зачув ще? Відходячи, сміявся лихим, морозячим сміхом…
. . .….
Немов не та сама, кинулась я знов у траву.
Жарке світло сонця ллялось на мою голову. Бджоли і комахи бриніли й миготіли у воздусі, раювали в золотім сяйві; десь-не-десь зашелестіло в траві, засичав зелений коник польний, підскочив і потонув знов між листям, зник з очей. Зелено-золотиста ящірочка виховзнулася безшелесно з-під каміння, вигріваючись на сонці, розглядаючись і прислухаючись осторожно найменшому шелестові, готова в кожній хвилі блискавкою зникнути кудись. Врешті тишина. Тихий, лагідний спокій.
Спокій? Чи оце не крутився зі мною цілий світ? Не хвилювало все, мов розбурхані хвилі, не кипіло якоюсь лютістю, роздразненням? Прогнівався навіки, прогнівався, а любив! І в чім моя провина? В тім, що я бажала йому кращої долі, а собі хоч небагато свобідних днів, заким подала б йому руку? Я плакала і, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про нього. Це не були сльози жалю, що котилися з моїх очей, це були радше сльози якогось несподіваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудиться бігом розсваволеного коня або чимсь подібним та й розплачеться!
«Моє полуднє тепер! – мовив із гордою впертістю. – Тепер!» Що це мені за полуднє, коли він ні свобідний, ні сильний! Яке то полуднє! Бо в моїм житті ще поранок, напівмрякою сповитий, і я жду ще на сонце, що має зійти і роз'яснити прочі дні мого життя.
Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби між нами не було й споминки цієї одної прегарної хвилини, що осталася мені ще й досі окрасою смутних днів? А нині розлюбився на смерть… Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який був лютий! який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся! Він: «Ні!» Єй-богу, тою одною хвилиною з'єднав собі мене більше, ніж цілим своїм попереднім поступуванням, я майже набрала довір'я до нього. Однак ми покінчили вже навіки з собою. Що ж, він не зрозумів мене, а я… я не могла тепер вийти за нього; коли стане з часом міцнішим… може, тоді… врешті, хто винен, що ми розсталися, мов вороги?
Німецький «пророк» Фр. Ніцше так питається десь в однім із своїх творів:
Твоя вартість: «Чи ти правдивий? Чи лише актор?
