неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!
Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.
– Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.
Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.
– Те одно не давало мені ніколи супокою! – сказав врешті. – Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак…
– І в його житті нема ще полудня!
– Нема полудня!… – повторив звільна, протяжно. – Це дуже пригнітаюча гадка, однак…
– Що ж однак? – спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.
– Ми не здібні осягнути це полудня. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!…
Мене обгорнули розпука і жаль.
– Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!
– Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!
– Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!
Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.
– Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?
– Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!
– Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! – сказав він, зворушений, і його очі засіяли.
– Це не є щастя! – відповіла я.
– Я відчуваю, що щастя.
– Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого… мені не осталось би нічого! – Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.
– Що ви говорите! – розсердився. – Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене ніколи не любили!
– Я лиш вас любила!
– Так чому ж не хочете вийти за мене?
– Я не можу, Орядин, тепер ні, тепер ні!
Він поблід.
– Оце мене й лютить, що тепер ні! – сказав.
– Може, колись пізніше! – благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно наді мною. Я терпіла разом із ним у тій хвилі, однак чула виразно, що не смію піддатися
