фрукти. Червоні та зелені яблука. Круглі, наливні, блискучі, неприродно гарні. Великі китиці блідо-жовтих бананів без жодної цяточки й запашні гігантські апельсини з целюлітними шкірками. Люсина шкала матеріально-духовних цінностей, що карбувалася в епоху дефіцитів розвиненого соцреалізму, почала, як то кажуть, відкидати копита. Жінка зацьковано озиралася, не наважуючись наближатися до харчів. Думка, що перед нею виставка досягнень капіталістичного сільського господарства, не відступала ні на секунду. Жужа поглядом вишукувала табличку з написом: «Руками не чіпати!»
Допоки українці переймалися гамлетівським питанням – вживати чи не вживати, до приміщення увійшла немолода жінка з неохайно вкладеним волоссям, обвислими цицьками та видутими коліньми на чорних мішкуватих штанях. Налила собі кави, зачепила апельсин і вже в дверях вимовила хриплим голосом щось на своїй пташиній мові, вказуючи гостинним жестом на гастрономічні розкоші. Коли жінка зникла, Коля припинив марні розмірковування та рвонув до столу. Людочка запопадливо впхала до сумочки декілька бутербродів, китицю бананів, хотіла втулити ще й яблуко, але воно, кляте, було надто велике – не лізло. Шабаш перебив незнайомець, який увійшов до їдальні. Мужчина, на подив подружжя, звернувся до них рафінованою російською. Зрозуміли: перекладач. Інтенсивно дожовували, вдаючи, що вони в цій кімнаті просто прогулюються та милуються вмеблюванням.
– За півгодини вас допитуватимуть. Заспокойтеся, зосередьтеся, подумайте, що ви хотіли б сказати. І не треба багато слів. Мотиви – це все, що їх цікавить.
– Ми хочемо тут залишитися назавжди, – відразу оголосив свої вимоги Коля, обтрушуючи светра від хлібних крихт.
Люся всміхнулася: виходило, ніби її чоловік хоче залишитися в цій їдальні довіку.
Перекладач зупинив українця, піднявши руку.
– Це все не до мене, – по-гусарському клацнув підборами й відрекомендувався: – Владлен Гансович.
– Ви з Союзу? – Людочка зраділа, побачивши співвітчизника.
Владлен Гансович осудливо обвів поглядом жінку й зверхньо прорік:
– Я етнічний швед, – у вимові забринів легкий акцент. – Допитуватимуть вас нарізно, – додав із учительськими нотками. – Намагайтеся викласти правдоподібну історію, – зневажливо обдивився пару. – А то приїдуть і починають плести бозна-що.
Перекладач, не прощаючись, пішов.
Утікачі похапцем домовилися, що і як будуть казати, згадуючи всі мотиви та легенди, які видумували протягом останніх кількох років.
З колишнього життя
– Мене не влаштовує ні Чехословаччина, ні Польща, – повідомив Коля, гортаючи аркуші численних блокнотів. – У «Супутнику» по блату можуть оформити дві путівки по Середземному морю. Туди входить, – прочитав із листочка, – Болгарія, Туреччина… Це все не те… І наостанок – Італія. Один день. Вихід у місто. Прогулянка… Ля-ля-ля… Люся зацікавлено вдивляється у написане.
– Ого! – промовляє голосно. – Тисяча рублів!
