що сказати про цю владу, про цю тиранію.
– Тобі є що сказати?
– Звичайно!
– Що?
Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:
– Ось про це, ось про це!
Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними чергами до лікеро-горілчаних магазинів.
– Ось про це я розповім. Ось це все я бачив на власні очі. Усе це пережив.
Те, що веселило й тішило Жужу, привело її коханого на поріг нервового зриву. Дівчина обняла хлопця, погладжуючи по спині, повела, наче пораненого, на кухню пити чай із бутербродами.
– Я навіть не уявляю, як реагуватимуть мої, коли я зізнаюся, що ми задумали, – тихо мовила, відсьорбуючи з маленької з золотим малюнком чашечки чорний міцний, занадто терпкий чай.
– Ти часом не з’їхала з глузду? – зненацька питає кавалер, гнівно дивлячись на спечені Люсею коржики.
Люся не розуміє, чим незадоволений Микола, може, думає, випічкою?…
– Органи стовідсотково у мене на хвості. Викличуть твоїх, запитають: «Що вам відомо?» – вони враз розбовкають. Навіть заради того, аби тебе від мене відгородити… Думаєш, я не відаю, що вони мене не люблять?
– Вони тебе не знають.
– От і добре!
– Мені здається, ти занадто нервуєш. Ніхто за тобою не стежить.
– А КДБ? – Микола реально затрусився.
– Припини, Колю, мене це починає лякати, – мала на увазі емоційний стан хлопця.
– Мене це давно лякає, – натякав на політичну систему. Довгенько думав, а тоді, дивлячись Жужі в зіниці, випалив: – Ми завалимо до посольства, але не за офіційною еміграцією, – якось страшно посміхнувся. – Проситимемо притулку. Політичного.
У Люди кавкнуло всередині, стало млосно й кинуло в жар. Микола хутенько приніс їй склянку води з-під крану й продовжував пошепки:
– Зайдемо всередину й скажемо: «Не вийдемо, поки нас не відправлять до нормальної країни».
– Нас звідти поганою мітлою наженуть, – припустила дівчина.
– А ні! – радісно скрикнув Коля й передав їй у реверансі «Літературну газету».
Прийняла грубеньке періодичне видання до рук, не знаючи, що саме має вичитати. Хлопець перевернув газету останньою сторінкою до Жужі й тицьнув пальцем у заголовок. «Територія посольства
