ознаменувався повною безповоротною ідеалізацією буржуазного життя. Люсі згадалося марення, яке бачила в потязі дорогою до Гельсінкі, і жінкою пересмикнуло…
Мчали спочатку брудним зеленкуватим потягом від рідних, що напружено махали руками з перону. Пересіли в Пітері на більш пристойний блакитний, міжнародний. Микола спровадив Людочку до туалету відразу після того, як провідник оголосив: «За десять хвилин кордон». Тісно перев’язав дружині живота широким кашне, аби жоден представник прикордонної чи паспортної служби не розгледів у маленькій тендітній дівчинці вагітну жінку, бо в іншому разі могли висадити.
За годину тримав непритомну дружину в обіймах.
– Ти як? – обережно поклав її на полицю.
– Добре! – через силу всміхнулася.
– Молодець, молодець, – шепотів їй на вухо. – Усе минулося добре.
З напруженим виразом на обличчі швидко розмотував кашне.
– А-а-а! – голосно видихнула Люся, і її маленький животик настовбурчився вивернутим пупом. – Ой, як добре, – поклала руку на живіт, почала лагідно його погладжувати. – Усе, кицюню, усе, – говорила до дитини. – Скоро усе стане прекрасним. Усе, – заплющила очі та заснула.
Марилося, що потрапила до казкової країни: біленькі будиночки з червоними дахами, квітчасті фіраночки на вікнах, усміхнені сиві національно свідомі бабусі в автентичних строях зустрічають їх, простягають пакунки з їжею та вбранням, вказують стерильними пальчиками на такий самий, як у них, біленький будиночок, проголошують патетично:
– Усе це ваше. Беріть! Живіть! Ми вас любимо!
– Я також люблю вас! – промовляє Людочка й чує свій голос. А до нього приєднується знайомий чоловічий.
– І я тебе люблю, – шепоче він.
– І я тебе люблю, – говорить Людочка, звертаючись до своєї дитинки.
– Я тебе люблю, ти молодець. Усе минулося добре.
Людочка прокидається, бачить поруч Миколу, який схилився над нею.
– Нове життя? – задоволено шепоче він.
– Нове життя! – намагається всміхнутися Люся.
– Гельсінкі! – оголошує провідник, відчиняючи двері купе.
Огляділася… Будиночки схожі, нічого не скажеш. Але де ті автентичні строї та сивочолі усміхнені бабусі?
– Я не можу волокти цю чортову валізу, – закричала в спину Миколі.
– То давай мені, – з відстані припрошав, напружено розставивши руки, ніби хотів сказати: «Нехай я здохну під непосильною ношею, а ти йди собі, махай ручками».
– Довго ще? – питала, наближаючись до чоловіка.
– Згідно з цим папірцем, десь тут, – Коля показав рукою на річку.
– Це річка! – вклала у слова весь сарказм та іронію, на які була здатна.
Коля тицьнув їй під носа саморобну мапу, на якій хрестиком було позначено
