прізвища, кому зайти до адміна.
– Навіщо?
– О! – вигукнув Ігор, почувши своє ім’я. – Мені треба бігти. Згодом зайду. Увечері.
– Навіщо до адміна? – Микола вийшов за новим знайомим.
Людочка до болю в голові вслухалася в слова, що линули з гучномовця. Несподівано почула своє прізвище та ім’я, а потім і чоловікове, вибігла на закриту палубу, якою тинялися чоловіки – молоді й не дуже. Мужчини активно цікавилися Людочкою. Один чорнявий, схожий на цигана молодик підійшов і запитав: «Скільки?», дивлячись, як здалося Люсі, на її живіт. Жінка подумала, що він питає про строк вагітності, й випалила з сором’язливою посмішкою: «Сім». Щоправда, вона сама не вірила, що її вагітність сягнула аж такого поважного строку. Бо живота, принаймні такого, як у звичайних вагітних жінок, у Люсі не спостерігалося. Ще як була вдома, одна знайома лікарка казала, що в Жужі чи то плід недорозвинений, чи то прес надто міцний. Люся вибрала друге, а про перше не хотіла й думати. Незнайомець здивовано обдивився жінку, обійшовши її, перепитав: «Крон чи доларів?» Зрозумівши, за кого її мають, розгублено зиркнула навколо. Любитель продажного кохання, витираючи спітнілі долоні об штани, чекав, коли «м’ясо» складе собі ціну. На щастя, жінка угледіла в одному з коридорів, що йшли від центрального холу, свого чоловіка, який розмовляв із Ігорем.
– Коля! Ігор! – намагалася перекричати гучномовець, який на цю хвилину транслював веселу музику в стилі диско.
Микола відповів дружині блискавичною усмішкою й повернувся до розмови з Ігорем, який, у свою чергу, лиш зиркнувши на співрозмовника Люсі, відразу попростував до неї.
– Наші імена оголосили, – залопотіла Жужа, вказуючи на стелю, звідки стирчав гучномовець.
– Не треба говорити з цими покидьками, – звернувся до жінки смугастоштанник і показав «фак» її смаглявому візаві. – До адміна підете після сніданку, – й подався до їдальні, підхопивши жінку під руку. Микола плентався слідом.
– А навіщо до адміна? – не вгавала Людочка.
– Перевірка. Галочку поставлять, що ви за ніч не втекли, – відповів новий знайомець. – Коротше, їжте, пийте, згодом побачимося. Придивляйся за дружиною, йолопе, – звернувся до Миколи. – Тутешня публіка подовгу без жінок. Здичавіли.
Їдальня у біженському притулку була влаштована на кшталт шведського столу – набирай скільки влізе всього, чого душа забажає.
– Смачно! – прихвалювала Люся, похрумуючи небаченим до цього делікатесом – корнфлексом[6] із молоком.
– Дуже смачно! – Коля намащував тоненьку скибку білого хліба м’яким сиром, який виколупав ножем зі щойно відкритої маленької пластикової коробочки. – Головне – стерильно!
За сніданком Коля поділився з дружиною інформацією, яку випитав у Ігоря. Для сімей цей табір-човен вважається тимчасовим пристанищем, пересильним пунктом. Постійним (якщо бодай щось може бути постійним для біженців) помешканням він є переважно для самотніх осіб чоловічої статі чи умовно чоловічої, якщо зважати
Пластівці
