проливали своє світло над кількома поколіннями” і які раптом знову спалахують новим (але штучним) світлом, „як феєрверк, який от-от загрожує згаснути, – і це світло з’являється із Франції”189, – тобто письменниця відносить „жіноче питання” до кола вічних ідей літератури.
Короткий зміст зовсім не короткої статті зводиться до порівняння сучасних (для письменниці) літературних явищ у французькій літературі з англійською, норвезькою, російською, італійською й німецькою, а також із явищами класичної літератури (від Мольєра до Жорж Санд та Стендаля) і з античною літературою. Цей аналіз показує надзвичайну обізнаність авторки не тільки в історії культури й в сучасних тенденціях її розвитку, але й глибоке розуміння нею їхнього зв’язку із проблемами розвитку суспільства.
Поступ жінок у мистецтві та науці, їхній прихід у деякі професії, на думку Лесі Українки, спонукав французьких письменників до того, що „вони знову порушили у своїх творах питання про долю жінки”. Але „від Бальзака до Бурже” це знайшло відображення насамперед у питаннях одруження, а не в змалюванні зв’язку між „становищем жінки” й умовами суспільного існування:
„Властиво, ставлення до жінки було завжди у французькій літературі дуже відстале порівняно з іншими літературами. Французькому белетристу рідко вдавалося вивищитись над альтернативою компліменту чи лайки на адресу жінки. П’єдестал або багно – ця різка антитеза переслідує французьку жінку вже багато століть”190.
На відміну від неї „сумирні героїні Шиллера, Ґете, Діккенса, Пушкіна мають принаймні почуття людської гідності, яке значно віддаляє їх від ідеалу покірної овечки”191.
Досліджуючи, як письменники показували жінок у різні епохи, аналізуючи їхні пошуки і прагнення, Леся Українка паралельно розглядає цілий комплекс питань: місце жінки в соціумі, роль жінки в шлюбі, доля талановитої (в її термінології „особливої”, „незвичайної”) жінки, питання „вільної любові”/„вільного одруження”, проблеми фемінізму. Власне феміністська література, на її думку, не заслуговує на увагу: „Феміністські романи безпосередньо цікаві тільки своїми побутовими подробицями, <…> у розумінні ж літератури як мистецтва вони нічого не дають”192.
Детальному аналізу письменниця піддає найновіші твори Марселя Прево, братів Роні та Поля Бурже й доходить висновку, що з усіх західноєвропейських літератур саме німецька література виявляє найбільше довіри до проблеми рівності чоловіка з жінкою, і навпаки, французька література такої довіри не має.
Варто сказати, що у своїх статтях висвітленню образу жінки й жіночого питання загалом і в українській літературі зокрема Леся Українка приділяла велику увагу, тут можна хоча б згадати її розвідку про В. Винниченка.
Стаття „Нові перспективи і старі тіні” дозволяє по-новому подивитися на творчість
Там само.
Там само, с. 115.
Там само, с. 130.
