бачать в канапі?
– Що?
– Розпусту і випадкові ночі!
– Ну я тут один живу, мені вистачає, – промовив Бісмарк. – Вона, до речі, не стара. Сам купував.
– Ага, – кивнула Ріна. – Була б у тебе подруга, змусила б ліжко купити.
– Та була, і не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.
– Тому, що зрозуміли – ти їм не підходиш. Як і твоя канапа. Коньяку наллєш?
– А якщо в мене нема?
– Тоді у мене є, онде! – вона опустила погляд на шкіряний наплічник, що лежав на підлозі біля її ніг.
– Наллю, і в мене є, – промовив Олег.
Налив і їй, і собі.
– Здається, мене знову накриває, – в її голосі зазвучало занепокоєння.
– Що тебе накриває?
– Депресія, страх.
Вона вихилила чарку і запитально подивилася на господаря.
Він знову налив.
– Може, тобі потрібен психолог? – припустив Олег.
Ріна важко зітхнула, подивилася на свій манікюр і враз немов заново ожила.
– Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистріливши впритул» пильним поглядом в очі Бісмарку.
– Звідки ти знаєш? – Олег відчув острах.
– Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповідав.
Олегів переляк минув. Він дивився їй в очі і не бачив у них жодної небезпеки, тільки ознаки чи то меланхолії, чи то п’яної спроби зібрати в «пучок» розсіяну увагу.
– Можу показати, – обережно запропонував.
Думав, що ось у цей момент її очі спалахнуть, і погляд зміниться на спрямований і гострий. Але цього не сталося.
– Ну покажи, – вона знизала плечима.
Просто так показувати свою найціннішу знахідку, яка викликала в нього захоплення, людині, якій, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотілося. І Олегові спали на гадку менш цінні здобутки останнього часу: монети, медалі, іржавий револьвер.
Але показувати їй знахідки, що не мають вартості, теж не хотілося. Вона обов’язково гмукне і, чого доброго, почне над ним іронізувати.
– Гаразд, – в Олеговому голосі прозвучала рішучість. – Тільки ти нікому ні мур-мур. Зрозуміла?
З виразу Ріниного обличчя було видно, що її очікування зросли, відсунувши депресію і меланхолію на другий план. Вона кивнула.
Олег постарався якомога елегантніше нахилитися під письмовий стіл. Витягнув звідти літровий слоїк. Відніс на кухню, витягнув з розчину кислоти коштовну знахідку, промив її водою, протер кухонним рушником і повернувся до кімнати.
– Я його ще не повністю очистив, – простягнув їй сиґнет. – Тільки обережніше, я його в кислоті вимочую.
Її пальці при згадці про кислоту завмерли біля самого персня. Вона нахилила голову до його долоні.
– Які смішні! – промовила, роздивляючись печатку. – Удвох на одному коні. Вони що, геї? – На її обличчі з’явилася пустотлива посмішка. – А він дуже стародавній? –
