це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього – головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.
Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.
На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.
– Ви зі мною не вип’єте? – запитала жалібно.
«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бісмарк.
– Вибачте, у мене зустріч.
– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.
Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.
– Ну, півгодини у мене є, – вимовив уже м’якше.
– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.
– Два «Геннесі», – скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.
Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», – подумав він про замовлений коньяк.
Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.
– Дякую! – кивнула Бісмарку.
– За що?
– За емпатію. Як тебе звати?
– Олег.
– Олежик, – протягнула вона і знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.
Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».
– А чого убили? – все ж поцікавився.
– Там, можливо, і я винна, – почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.
– А тебе як звуть? – запитав Бісмарк.
– Ріна.
– Це як Катерина?
– Ні. Батьки мене чомусь назвали – Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.
– Рія? – в подиві повторив Бісмарк. – Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?
– Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і – на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були.
