style="font-size:15px;"> Визволителів на Західній Україні називали совєтами або рускими, бо всі вони розмовляли російською, співали тільки казьонні російські пісні, та й домінували там росіяни. Місто вкрили плакати з зображенням Маркса, Лєніна і Сталіна, на будинках замайоріли червоні прапори, які дуже швидко вицвітали, але їх ночами міняли на нові. Нашвидкуруч склепані картонні пам’ятники, помальовані під бетонні постаменти, за першого ж дощу розлізлися й опали. На людних вулицях цілими днями ревіли динаміки з червоноармійськими піснями, в яких лунали фантазійні плани завершити переможний похід на берегах обох океанів, бадьорі новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звільненій землі і в яких злиднях загниває буржуазний світ, але ми його визволимо.
Нові люди, які з’явилися зі сходу, хутко зайняли всі відповідальні місця, зайняли керівні посади, а «експлуататори» змушені були випродувати з хати все, що залишилося від колишнього «буржуазного» життя – одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю. Вищих польських та українських урядовців, суддів, купців, домовласників, старшин і поліцію вивезли в Казахстан і Сибір. Більшість із них були потім розстріляні.
Ті, що втікали до німців, не прощалися, брали з собою лише найнеобхідніші речі; щоб ніхто не запідозрив їхнього наміру, виходили з дому, наче на прогулянку, і не поверталися. Кожен, звичайно, мав своє уявлення про те найнеобхідніше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна річ усіх їх єднала – ключ від помешкання. Він залишав надію на повернення.
В перші дні окупації кордони ще не були встановлені, а совєтські прикордонники не орієнтувалися в терені, тож втікачам здебільшого вдавалося подолати той уявний кордон. Біда натомість підстерігала євреїв, які намагалися втекти з Польщі, чомусь саме їх виловлювали і відправляли назад, але багатьом все ж вдавалося прорватися й вони ночували в парках і скверах, на двірці й у школах. Але несподівано совєти пішли на поступки і відкрили кордон на три дні. А потім закрили і виставили стежі, які виловлювали втікачів.
Син професора, Олесь Курилас, член молодіжної ОУН, не міг сподіватися нічого доброго від нової влади, тому теж подався на той бік, хоч і не відразу. Однак для професора покинути рідні стіни – оці високі стелажі, забиті книжками, і купи рукописів – викінчених і невикінчених – було понад силу. «Будь-що-будь, я не покину їх», – казав він, зиркаючи з таким розчуленням на полиці, що це було промовистіше за будь-які пояснення. Від сина жодної звістки вони не мали, але нещодавно один із підпільників, які снували туди й назад, повідомив, що Олесь у Кракові, працює в газеті «Краківські Вісті» художником.
Незабаром помешкань для нуворишів забракло, і нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосіб, як зарадити цій проблемі – вона насильно підселяла до помешкань львів’ян новоприбулі сім’ї. У професора Куриласа було п’ять кімнат, а стало дві. У решті трьох оселилося аж три сім’ї
