– деякі з них були дуже мокрими, деякі дуже гарячими, і майже всі незадовго до цього тримали якісь трофеї, здобуті в походах цього дня.
Один поривчастий гість, роблячи компліменти, недбало помахував при цьому маленькою черепахою, інший був обтяжений зв’язкою паличок, зрізаних в різних пам’ятних місцях, і всі просили про якийсь сувенір на пам’ять про Пламфілд. Купа візитних карток таємничим чином з’явилася на столі, до неї додалася записка з проханням про автографи, і, попри дану вранці урочисту обіцянку, ніколи нікому не давати автографи, пані Джо підписала їх всім, поки її чоловік і сини розважали гостей.
Джозі втекла в задню вітальню, але там її все одно знайшли юнаки, які оглядали будинок, один з яких завдав їй смертельну образу, невинно запитавши, чи не вона пані Баер. Зустріч тривала недовго, і кінець її виявився кращим, ніж початок. Дощ припинився й чудова веселка засяяла над славними молодими людьми, коли вони, зупинившись на галявині перед будинком, дружно заспівали хором на прощання.
Ця арка надії з’явилася над юними головами як щасливе передвістя, немов Небеса всміхалися їхньому союзу й нагадували, що над сльотавою землею й дощовим небом, як і раніше, сяє для всіх благословенне сонце. Прозвучало трикратне «Ура!», і потім вони пішли, залишивши господарям приємні спогади про цей візит, щоб було веселіше відскрібати бруд з килимів лопатками й звільняти від води корито, до половини заповнене водою.
– Славні, чесні, працьовиті хлопці. Мені зовсім не шкода витрачених тридцяти хвилин, але я все-таки повинна закінчити розділ, тож не дозволяйте нікому турбувати мене до вечірнього чаю, – вкотре розпорядилася Джо, доручивши Мері замкнути вхідні двері, бо пан Баер і хлопчики пішли разом з гостями, а Джозі втекла додому, щоб розповісти матері, як весело було сьогодні в тітки Джо.
На годину в будинку запанував спокій, але потім знизу пролунав вхідний дзвоник, а незабаром в кабінет, хихикаючи, увійшла Мері й сказала:
– Там якась дивна леді запитує, чи можна їй зловити коника у вашому саду.
– Спіймати кого? – вигукнула Джо, гублячи перо й садячи пляму, бо більш дивного прохання й бути не могло.
– Коника, мем. Я сказала, що ви зайняті, й запитала, що їй потрібно, а вона каже: «У мене вже є коники з садів кількох знаменитостей, і я хочу додати до моєї колекції пламфілдського». Ви коли-небудь чули таке? – й Мері знову засміялася.
– Скажи їй, ласкаво просимо! Нехай виловить всіх, що там є. Я буду рада позбавитися від них. Вічно вони стрибають мені прямо в обличчя й скачуть по сукні, – навзаєм засміялася Джо.
Мері пішла, але лише для того, щоб за хвилину повернутися. Щоправда, їй була несила говорити від сміху, який розбирав її дедалі більше.
– Вона висловлює глибоку подяку, мем. І просить у вас ще якусь стару сукню або пару панчіх, щоб можна було використовувати ці ганчірки для килимка з недоносків знаменитостей, який вона зараз робить. Вона
