на нього так благально, що його природна галантність не дозволила йому відмовити їм в такій дрібниці, як відповідь.
– Пані Баер сьогодні не приймає відвідувачів… вона… щойно вийшла з будинку, як мені здається… але ви можете оглянути будинок і околиці, якщо хочете, – пробурмотів він, відступаючи вглиб передпокою, коли всі четверо рішуче рушили вперед, захоплено озираючись навколо.
– О, дякую! Чарівний, милий дім! Це тут вона пише, еге ж? Невже це її портрет! Точно така, якою я її собі уявляла!
З цими словами відвідувачки затрималися перед чудовою гравюрою, що зображувала пані Нортон, із зосередженим виразом обличчя, пером в руці, а також діадемою й перловим намистом.
Насилу зберігаючи серйозність, Тедді вказав на дуже поганий портрет пані Джо, що висів за дверима й завжди викликав у неї сміх, таким він був похмурим, попри незвичний ефект, спричинений відблиском світла на кінчику носа й щоках, такого самого червоного кольору, як стілець, на якому вона сиділа.
– Цей портрет був зроблений на замовлення моєї матері, але він виявився не дуже вдалим, – сказав він, із задоволенням спостерігаючи за зусиллями, які докладали дівчата, щоб не виказати жах перед такою сумною невідповідністю між реальністю й ідеалом. Наймолодша – їй було років дванадцять – не змогла приховати розчарування й відвернулася, відчуваючи ті почуття, які багато хто з нас зазнав, коли вперше відкрив, що наші герої – звичайні чоловіки й жінки.
– Гадала, що їй близько шістнадцяти й волосся в неї заплетене у дві довгі коси. Я тепер зовсім не хочу її бачити, – сказала щира дитина, прямуючи до виходу й надаючи змогу матері вибачатися, а старшим сестрам – запевнити, що поганий портрет – «просто чарівність, такий виразний і поетичний, знаєте, особливо лоб».
– Ходімо дівчата, нам вже час, якщо ми хочемо скрізь встигнути сьогодні. Залишимо тут наші альбоми, і нехай їх надішлють нам, коли пані Баер напише в них що-небудь. Тисячу раз дякуємо. Передайте привіт від нас вашій матусі й скажіть їй, як нам шкода, що ми її не застали.
Промовляючи ці слова, пані Ерастус Кінгзбурі Парман раптом запримітила середніх років жінку у великому картатому фартуху, яка діловито витирала пил в одній з кімнат, схожій на кабінет.
– Тільки кинемо один погляд на найсвятіше місце письменниці, поки її тут немає, – вигукнула повна ентузіазму леді й пронеслася через передпокій зі своїм виводком, перш ніж Тедді зміг попередити матір. Можливість відступу для неї була відрізана художником, який розташувався перед будинком, репортером на задвірках – він так і не пішов – і дамами в передпокої.
«Попалася! – подумав Тедді з комічним жахом. – І марно вдавати з себе покоївку – вже вони бачили її портрет».
Джо, зважаючи на неабиякі акторські здібності, зуміла б вислизнути, якби не фатальний портрет. Пані Парман затрималася біля столу і, не звертаючи уваги на пінкову трубку, що лежала на ньому, чоловічі капці, що стояли під ним, і велику
