зроблю те, що мушу – пробурмотів Абнер.
– А що ти мусиш робити? – пустотливо запитала Менуха. – Але не моя вимащена рука…
– Я мушу кохати тебе, Менухо, – сказав Абнер, – я нічого не можу із собою вдіяти. Я покохав тебе відтоді, як побачив тебе. Мов у казці.
– О! Я можу розповісти тобі казку, – відповіла Менуха, радісно усміхаючись, – таку саму чудову: про наївну дівчину, бідне серце якої полонив із першого погляду юнак, досить розумний і освічений. О, Абнере! Я теж тебе кохаю. Але що з цим буде?
– Щось дивовижне, Менухо, – вигукнув лікар, – тому що там, де двоє сердець зустрічаються у вірності, Божі ангели оберігають їх, і ніякий демон не має над ними влади.
Але демона було не так просто перемогти, демона пітьми, фанатизму, поєднаного із жадібністю.
Марча від самого початку дивилася з підозрою на візити Абнера до їхнього будинку, і з часом про них довідався і Теллер Гершман. У нього була гарна пара для своєї дочки, «золотий» чоловік, і тепер цей жебрак, цей єретик, як він його називав, збирався зруйнувати всі плани. Ні, він не терпітиме цього, він господар своєї оселі та своєї доньки. Вона мусить коритися, це її релігійний обов’язок в його очах.
Настав день, коли Теллер Гершман несподівано представив заможного торговця зерном Марка Лейзера із Кашау своїй дружині та дочці як нареченого останньої. Хоч би якою ніжною та слухняною була Менуха, цього разу вона знайшла слова протиріччя, навіть сміливо захищалася.
– Ти робиш мене нещасною, тату, – сказала вона, коли залишилася наодинці зі своїм батьком. – Я не хочу, я не можу стати дружиною Марка Лейзера, ти розбиваєш мені серце, тому що я кохаю Абнера Бараха, я не можу кохати нікого іншого.
Однак Теллер Гершман не звернув уваги на її слова, її прохання зворушило його так само мало, як її сльози, як і щоки, що блідли день у день. Йонас Біненфельд даремно висловився на їхній захист.
– Чи мушу я віддати свою дитину, мою Менуху, – вигукнув Теллер Гершман, – чоловікові, який зневажає закон, чоловікові, у якого немає ані власного будинку, ані крейцера в кишені?!
– Абнер має більше, ніж власний будинок, і більше, ніж гроші, – відповів Біненфельд. – Він розумний, і він правильно дещо зрозумів, він має свій скарб при собі, і тому ніколи не зможе втратити його ані під час пожежі, ані в хибних угодах. Але він заробить гроші та побудує власну оселю, тому що він стане лікарем, якому щедро платитимуть.
– Можливо, але я не хочу, щоб він був моїм зятем, – сердито відповів Гершман, – я не хочу, Йонасе, ти чуєш, я не хочу!
– Я теж не хочу такого зятя, – мовила Марча.
– Ви хочете принести в жертву свою дитину, – так само роздратовано відповів тепер Біненфельд, – власній дурості, власній жадібності до грошей, так-от скажу вам як лікар, якщо ви розлучите Менуху з Абнером, вона помре, як квітка вмирає, коли її зривають. Ваші діти помруть одне за одним, і ви залишитеся самотніми в старості, самотніми, нелюбими і покинутими, тому що всі
