справжнісінька гомерівська боротьба. Хава Маркус тримала чоловіка, який шукав червоний оксамит, за ліву руку, а Овадія Гонігман – за праву, маленька Ліза Маркус і маленька Мірза Гонігман чіплялися за його полу, місіс Маркус забарикадувала шлях своїми великими грудьми, а місіс Гонігман перекрила дорогу до відступу своїми величезними стегнами. Водночас Маркус і Леві витягали тюки з одного боку надвір і розгортали оксамит, а Гонігман і Йонас із протилежного боку неквапом розгортали королівський пурпур уздовж Трояндової алеї, на яку ледь потрапляли скупі промені сонця. І якщо покупець вибрав, його супроводжували благословіння з одного боку і прокльони з протилежного на кшталт: хай камені ростуть у твоєму животі та смородина на носі.
При нагоді дві родини дражнили одна одну й намагалися накапостити. Сьогодні Маркус сховав пляшку вина до кишені святкового каптана Гонігмана, коли вони обидва перебували на весіллі, завтра Гонігман намастив дверну ручку Маркуса медовим клеєм, так що той майже прилип до неї, повертаючись із корчми.
Якось Маркус послав до Гонігмана польського жебрака, який видав себе за американця та замовив пальто для адмірала Тома Пуса, який наразі перебував у їхньому містечку.
З неабиякою ретельністю Гонігман зшив гарне пальто для карлика, якого він бачив у театрі, тому що жебрак сказав йому, що адмірал не має часу на примірку.
Коли пальто було готове, з’явився жебрак разом із огрядним велетнем, який насилу зміг увійти в двері невеличкої крамниці, та мовив:
– Ось адмірал!
Гонігман здивовано подивився на нього і розстелив своє маленьке пальто:
– Джентльмен – велетень, а ви замовили пальто для карлика.
– Так, мій дорогенький, – сказав адмірал, – я такий малий, коли виступаю, а поза театром відчуваю себе комфортніше.
Після цього вони обидва вийшли з крамнички, залишивши бідолашного Гонігмана безмовним.
А проте Гонігман не залишився у боргу перед Маркусом. Якось він зустрів маленьку Лізу Маркус, яка бігла по лікаря. Він відправив її додому і пообіцяв, що сам повідомить ескулапу. Невдовзі товариш Гонігмана справді з’явився, маскуючись під лікаря.
– Що з тобою? – різко запитав він Маркуса, якого зустрів сам на сам у його крамниці.
– О, лікарю, – відповів він жалісно, – мені здається, що я вчора отруївся.
– Добре, – мовив лікар, – сядь на цей стілець посеред крамниці, заплющ очі та покажи мені язик. Я скажу тобі, коли буде досить.
Маркус зробив, як йому веліли, і довго очікував знака лікаря, аж раптом гучний сміх змусив його розплющити очі. Лікар зник, але крамничка була вщент заповнена людьми, а провулок також був заблокований роззявами, які на нього витріщилися.
– Що ж, хвала Богові! – вигукнув м’ясник Шмуль, його сусід. – Ми всі вже вирішили, що ти втратив глузд, містере Маркус.
У розпал
