вигукнула вона, охоплена лихоманкою. – Я все одно помру. Тато мусить прийти до мене.
Прийшов Теллер Гершман, усе ще жорсткий і непохитний, але вигляд дитини пом’якшив його кам’яне серце.
– Отже, я хочу відсвяткувати весілля з Марком Лейзером, – сказала Менуха, – але ти мусиш поквапитися з цим, тату. Якщо я – капорес, то я не хочу приносити себе в жертву безцільно. Якщо ви хочете вкласти гроші Марка Лейзера у свою комерційну справу, то поквапся, тату, бо я можу померти і помру, а ти не зможеш видати за Марка Лейзера мертву жінку.
Теллер Гершман схопився за голову обома руками і втік, прямуючи до Йонаса Біненфельда.
– Менуха вмирає, – вигукнув він, смикаючи бороду, – врятуй її, Йонасе. Я заплачу, скільки ти забажаєш.
– Я не той лікар, який може зцілити Менуху.
– Так що, жодної допомоги немає? Ні?
– Так, але той, хто може вилікувати її, це – лише Абнер Барах.
– Він мусить прийти, – вигукнув Теллер Гершман, – якщо він врятує Менуху, я віддам її йому за дружину. Бог покарає мене, земля відкриється, і вогонь пекла поглине мене, якщо я цього не зроблю; та якщо він не врятує її, то й не отримає її.
– Ви розумна людина, – відповів Біненфельд із гіркою посмішкою, – якщо він не врятує Менуху, якщо вона помре, Абнер не зможе взяти її за дружину.
– Я вже зовсім спантеличений, – зітхнув Теллер Гершман.
Біненфельд одразу відправив телеграму Абнеру, і коли вечірня зоря принесла втішну звістку про те, що «довгий день» закінчився, що Бог примирився з народом Ізраїлю, він і Абнер увійшли до кімнати Менухи.
– Що ж, Менухо, – весело сказав Біненфельд, – чи бажаєш ти одужати саме зараз?
– Ти не бажаєш? – підхопив далі лікар. – Стривай, я хочу призначити тобі ліки, які негайно допоможуть і ти залюбки вживатимеш їх.
Він сів за письмовий стіл, де Менуха писала послання Абнеру в своєму сумному щоденнику, і вклав туди рецепт:
– Ось!
Менуха прочитала: «Рецепт. З ранку до ночі ціле життя разом з Абнером Барахом». Тепер вона знов усміхалася, але вже не сумно, а щасливо.
– Він мусить стати твоїм чоловіком, – вигукнув Теллер Гершман, – але тільки, якщо зможе врятувати тебе.
– Бачиш, ти повинна одужати, – додав Біненфельд, – ти бажаєш цього, чи так і залишишся впертим, неслухняним дитям?
– О, я вже одужала! – прошепотіла Менуха та ніжно поглянула на Абнера, котрий стояв перед нею навколішках і цілував її руки. І вона справді одужала завдяки мистецтву двох лікарів і завдяки тим солодким, цілющим лікам кохання, котрі повертають еліксир життя безнадійно хворим серцям.
Коли знову настала весна, чарівна дівчина розквітнула, а до літа вона стала дружиною Абнера і збудувала своє маленьке затишне гніздечко в Будапешті посеред його скелетів, ліків та інструментів.
Трагедія
