на рожевому папері та довірити їх маленькому посланцю. Наступного дня Мімі принесла чудову відповідь. Це привело до невинного і водночас конфіденційного листування, і діти двох ворожих родин познайомилися і покохали одне одного, не промовивши ні слова.
Але листя почало опадати, настав сезон дощів, і за дощами випав сніг. Узимку вікна мусили залишатися зачиненими, і маленький посланець теж не з’являвся.
Але кохання винахідливе. Джесcіка подихом утворила на шибці прозоре коло, щоб крізь морозні квіти бачити Баруха, а він розтопив кригу за допомогою диму від люльки. Мова знаків і квітів замінила листування. Сонячний промінець потрапив у маленький голландський провулок, і посеред криги розквітнули троянди Шарона.
Одного разу трапилося дещо жахливе. Гонігман покликав Маркуса, поруч з яким його шурин Леві вимірював чотири лікті оксамиту:
– Ти знаєш, що Венеція – єврейське місто?
– Ти завжди знаєш більше, ніж інші, – відповів Маркус.
– Так, – сказав Гонігман, – тому що там є площа Сан-Марко і два крилатих леви.
Це було вже занадто. Маркус кинувся через вулицю до Ганігмана, щоб дати йому ляпаса, але жінки стали поміж ними з обох боків і відтягнули заклятих ворогів.
Того вечора жартівник Пінкель вигукнув:
– Це вже справжня трагедія, потім будуть вбивство і ненавмисне вбивство.
Проте Маркус поклявся, що не вгамується, поки Гонігман не втратить найдорожче.
– Що ти мені запропонуєш, – вигукнула Джессіка тієї миті, – якщо я пообіцяю відібрати найдорожче у Гонігмана, щоб він рвав на собі волосся?
– Чого забажаєш, Джессіко.
– Добре, але дай мені обіцянку в письмовому вигляді, що виконаєш моє бажання, якщо я візьму в нього найдорожче.
Маркус написав те, що вона йому задиктувала, і його дочка, усміхаючись, притулила цього листа до серця.
Через два тижні був Пурим, єврейський карнавал. У сутінках юдейський квартал сяяв у пишноті. Усі двері були відчинені. Молодь ходила на вулицях у масках, заходила в затишні домівки, щоб утнути всілякі жарти. Тут і там танцювали. Маркуси розіграли історію Естер. Звичайно, Джессіка була чарівною царицею. Родина зібралася за довгим столом на вечерю, коли знадвору почувся шум і голоси.
Хава, старша сестра Джессіки, її довірена особа і спільниця, увірвалася до кімнати і повідомила, що Барух Гонігман стояв біля дверей і хотів увійти.
– Барух?! – вигукнула Естер. – Це добре. Я скористаюся цим, як годиться.
Вона поквапилася спуститися сходами. Невдовзі почувся страшенний гул, і Естер повернулася з батогом у руці, урочисто тримаючи на ланцюзі величезного ведмедя.
– Ось, – вигукнула вона, – Барух! Я перетворила його на ведмедя.
Маркус ані на мить не сумнівався, що його дитина говорить правду, оскільки польський єврей нещодавно розповів йому
