вченого. Наступного ранку, коли Мартін їх відвідав, вона увійшла до вітальні, серце її калатало.
Час від часу Мартін залюбки поглядав на струнку фігуру, чисте незаймане обличчя Дебори, і вона знаходила його неймовірно мужнім і дотепним. Коли Мартін підвівся, щоб уже йти, таємничий зв’язок між ними обома був встановлений. Мати відразу відчула це і, оскільки молодий професор, як вона називала Мартіна, зачарував її, вона запросила його на обід, водночас запропонувавши, – адже у нього немає ні батька, ні матері, – будувати з ними шатро[7], бо свято було вже на порозі. Мартін із вдячністю погодився, і Дебора почервоніла, потиснувши йому руку на прощання.
Наступного дня під час обіду Мартін мав змогу відчути певну повагу з боку Зінделя. Розмова велася про прийдешнє свято, і Мартін люб’язно та скромно пояснив його значення. Він розповів історію свята, як воно виникло на згадку про перебування в пустелі та водночас як своєрідне свято врожаю, оскільки тоді до Землі обітованої були принесені всі плоди й закінчився збір урожаю.
– За законом, ви маєте жити у шатрі протягом семи днів, на згадку про кочове життя в пустелі, але фрукти, які чіпляють в хатині з листя, радше є символом того палестинського свята врожаю.
Уже за три дні до свята повсюди почалося будівництво шатер, у якому всі брали участь – і старі, і молоді, кожен вносив свою лепту. За фабрикою розташовувався величний будинок Зінделя в старонімецькому стилі, а за ним – сад. Тут, на невеликому лузі, Мартін вбив чотири кілочки, які мали підтримувати всю споруду. Стовпи були з’єднані планками, які утворювали своєрідну стіну. Зіндель і його син Еліас накрили планки ялиновими гілками і мохом ззовні, а жінки покривали внутрішню частину білою тканиною. Мартін будував стелю. Зробивши дах із дерев’яних прутів, він накрив його ялиновими гілками, але так, щоб залишалися невеликі щілини, крізь які можна було дивитися на небо і зорі. Коли це було зроблено, він увійшов до шатра, щоб прикрасити його оздобами, які приготували Елеонора і Дебора. Гарненька дівчина наполягла на тому, щоб допомогти йому. Вона простягла йому намиста з кольорового паперу, гілочки горобини, червоні плоди яких тішили око на яскраво-зеленому тлі, груші, яблука, виноград, позолочені горіхи, які він підвішував до стелі, а також пташенят, зроблених із порожніх яєць, із дзьобами та крилами із золотого паперу.
Їхні руки час від часу торкалися, і щоразу красуня червоніла. Після пальмової гілки лулав і кедра, райського яблука, також розмістили в зеленому шатрі маген-Давид, щит Давида, який було прикріплено маленькими цвяхами посередині стелі. Мартін зробив із позолочених паличок трикутник, а потім встромив посередині гачок, з якого висів семистовбурний світильник.
– Тепер останнє, – сказала Дебора, усміхаючись йому своїми дитячими очима.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Мартін.
Дебора, яка досі ховала руки за спиною, раптом простягла йому саме під носа велику червону цибулину, всипану перами.
– Правильно! – вигукнув Мартін. – Ми не мусимо забувати про магію проти всіх злих духів.
Вони
Ідеться про
