і решта здійняли залізні прути.
Але Кіттен дістала револьвер із кишені та вистрілила в Бореску. Він похитнувся, відпустив її чоловіка, а потім упав перед нею, як раб перед своєю коханкою.
Вона стала поруч із чоловіком та дивилася вогненними очима. Тримаючи револьвер у правій руці, вона направила зброю на робітників, які з жахом відсахнулися, немов від хижака, який готовий стрибнути. Але, попри хоробрість, Кіттен разом із Модрухом були приречені, якби не кинувся на поміч Ассур із важкою сокирою у руці. Наблизитися до нього ніхто не наважився. Він прикрив їхній відступ, і володар фабрики із дружиною вдало дісталися будинку.
Тут вони забарикадувалися, Модрух, Кіттен та кілька єврейських робітників і слуг, зайняли вікна й пригрозили вистрілити у страйкарів, тільки-но вони з’являться. Якийсь час страйкарі міркували, а потім відійшли, але лише для того, щоб підпалити фабрику з усіх боків. Незабаром полум’я розповсюдилося скрізь та охопило будинок, який вартувала роздратована юрба.
– Ми мусимо знайти вихід, – сказав Модрух, – якщо не воліємо задихнутися тут в диму.
Кіттен взяла дитину на руки, і всі озброєні чоловіки-євреї оточили її. Вони неквапом спустилися сходами. Велетень почав відчиняти двері.
Затим пролунали труби і стукіт копит коней. Прибула кавалерійська ескадрилья та розігнала юрбу страйкарів клинками.
Модрух зробив ще одну спробу врятувати будинок, але невдовзі здався і насупився, стиснувши зуби – його добро згоріло. Раптом легка рука лягла йому на плече, і голос, сповнений любові та енергії, сказав:
– Коханий мій чоловіку, не впадай у відчай. Ми відбудуємо дім і фабрику. У мене є ти, у тебе є дружина і дитина, і ми можемо обійтися без того, що втрачено.
І маленька жінка стримала своє слово. Раптово до неї повернулася вся енергія та сили, нещастя повернуло їй спокій і зробило холоднокровною.
Тільки-но порядок було встановлено, а життя і майно євреїв були в безпеці, вона прийшла до міністра і поклала на уряд відповідальність за збитки, заподіяні її чоловікові, та отримала допомогу, про яку просила. Потім вона поспішала з країни до країни, з міста до міста, де її чоловік просив грошей, та вимагала від його ділових партнерів дострокової оплати. Вона відправлялася з Бессарабії на Буковину й до Галичини, звідти – до Угорщини та Трансільванії.
Тільки-но вона повернулася, завали відразу почали розчищати, і на їхньому місці невдовзі здійнялася нова будівля. Кіттен Петерсіл перемогла труднощі долі. Закляття, яке утримувало її душу в полоні, було зруйноване. Коли ялинку, прикрашену стрічками, було встановлено на даху нової будівлі, і старший муляр, тримаючи кухоль із вином, вітав згори будівельників, які стояли з родиною на подвір’ї, маленькі ручки гарненької жінки неквапом вибралися з м’яких рукавів кацавейки й обвилися навколо шиї Модруха, мов чарівна петля.
– Ми чимало втратили, – сказала вона, піднявши сяючі очі на чоловіка, – але я перемогла все.
– Ти, нарешті, задоволена мною? – запитав Модрух, усміхаючись.
– О!
