на це:
– То був не я, мамо. Подивись навколо.
Я брав їжу та речі і залишав їх на даху, щоб забрати їх пізніше разом із моїми друзями.
– Як я міг щось таке скоїти? Я був ось у цій кімнаті й нікуди не виходив.
– Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаєш, хто міг це зробити, злодюжко, – кричала моя мати. – Та ти просто злодій. Я ніколи нічого в моєму житті не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.
О Боже! Можете собі уявити чути таке лайно від власної матері? Моя сім’я полишила будь-які сподівання щодо мене, геть усі. Вони думали, що моє життя буде життям злочинця. Ніхто ніколи в моїй сім’ї не коїв нічого подібного. Моя сестра постійно говорила мені: «Знаєш, яка птаха не літає? Арештант! Арештант у клітці не літає!»
Якось раз ми були з мамою в гостях у її подруги Ваї. Чоловік Ваї був одним із тих хвалькуватих багатих хлопців. Він заснув, а я дістав із його кишені гаманець і взяв гроші. Прокинувшись, він сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла гроші. Усі в окрузі почали ненавидіти мене до глибини душі. А якщо хтось мене й не ненавидів, то вже точно заздрив мені. Навіть гравці. У мене були залізні нерви.
Це було неймовірно. Мене зовсім не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяїна сходами так, що його голова стрибала мов м’яч: «Бум… бум… бум…» А мені що до того? Нічогісінько – мені треба той ланцюжок. Я нічого не знав про співчуття. Та й із чого б мені про це знати? Ніхто й ніколи не проявляв жодного співчуття до мене. Єдиний раз, коли я відчував співпереживання – це коли хтось застрелив чи підрізав мого друга. От тоді мені було сумно.
Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаєш, що тебе-то не вб’ють. Це може статися з будь-ким іншим, але не з тобою. Я просто не міг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але мені було байдуже. Однаково, думав я, мені не дожити до шістнадцяти, тож чого паритись? Мій брат Родні нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсміливішим хлопцем з усіх, кого він знає. Але сам я не вважав себе сміливцем. У мене були хоробрі друзі, які ладні були лізти в перестрілку за свої коштовності, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Ці хлопці користувалися найбільшою повагою в окрузі. Не знаю, чи був я сміливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрістю. Мені завжди здавалося, що я швидше божевільний, ніж сміливий. Я стріляв у людей посеред вулиці тоді, як моя мати виглядала з вікна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Родні, сміливість, але, як на мене, це було від нестачі мізків. Я був екстремістом. Але всі, кого я знав у тому своєму житті, були саме такими. Навіть хлопці, які працювали, займались на стороні криміналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на світ кіборгів, де копи були поганими хлопцями, а грабіжники та шахраї – хорошими. І як ти нікому не шкодив, ніхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в їх очах пустим місцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив – вони прийдуть захищати тебе. Вони знали,
